Розділ тридцять третій

– Крадіїв не приймаємо, – примирливо мовив Сірко. – Але ж мусиш сказати, що помишляєш і чого прийшов?

– Що помишляю – те відає Бог.

– Нехай і так, – погодився Сірко. – Перед його правдою ми всі рівні.

– Чим умієш промишляти? – втрутився у розмову Яковлєв. – Тобто до чого звикла рука: до шаблі, ціпа, шила, чепіг… ложки?

– Вмію порати коней… Трохи – писарювати, – й почервонів, бо не хотілося признаватися, що свічкогас. А він і справді в останні роки навчився грамоти, казали, що з нього путній писар. А ще він почервонів, бо пригадав брата, січового підписаря.

– Нам треба, щоб умів тримати шаблю.

– Це куца думка. Перо теж комусь потрібно тримати, – одказав Ждан. І тим особливо сподобався Сіркові.

– Хлопець ти, бачу, кмітливий, – усміхнувся. – Йди до мене в джури.

– Дякую, – крутнув довгою шиєю парубок. – Я вже слугував одному…

– То ти мене ставиш на одну мостину із смердючим паном? – скипів Сірко і аж кулаком грюкнув.

Але парубок не злякався й цього разу:

– Якби ставив – не прийшов би сюди.

– Таке виходить, ніби ми до тебе просимося, а не ти до нас…

– Я – до товариства. Дозвольте, пане-батьку, в курінь… Я таки хочу… навчитися тримати шаблю.

– А для чого? – запитав Сірко.

– У ній більше правди, – одказав Ждан.

– Куца думка! – засміявся кошовий. – Дивлячись у чиїх руках та шабля. Гаразд. Іди, виваж власним серцем, що важче. Впишіть його до залоги.

Ждан вклонився Сіркові, пішов слідом за дячком, який повів усіх трьох прибульців до церкви.

Останніми були двоє татарських аг, які сутяжили між собою за пограниччя урочищ. Не розв’язали своєї суперечки ні в Перекопі, ні в Бахчисараї, приїхали на Січ. Вклонилися Сіркові, казали одні й ті ж слова.

– Як ти скажеш, так і буде.