Розділ тридцять третій

– А де ж ще дев’яносто вісім дів? – запитав кошовий.

– Як де? – здивувався підпаламар. – За мурами, їх не видно.

На вузенькому підвіконні лежала книга «Меч духовний», Сірко гортав її, а сам раз по раз поглядав на ікону, де козак бився з турком.

– Гарний був цей маляр, Жух? – запитав, аби щось запитати.

– Гарний, – ствердив підпаламар, що й далі стояв за Сірковою спиною. Його худа, кругла голова стриміла з-за плеча кошового, неначе горня, почеплене на кілок у тину. – І вчений вельми. Тільки якийсь непосидючий. Ще й до жіноцтва вабкий. Я, каже, без білої челяді не можу… Навчає десь якусь удовицю, – хіхікнув догідливо й одразу замовк. – Джуру вашого теж навчав, – додав по хвилі.

Сірко не зважив на підпаламареве хіхотіння й подумав, що в жодному краї немає стільки грамотної білої челяді, як у їхньому. Бачив це на власні очі, пройшовши пів-Європи, од Дюнкерка до Січі, й потім не раз навідуючи сусідні краї. На це указував і дивував цьому також син антіохійського патріарха, який мандрував колись через Україну. Сірко з почтом супроводжував його кілька днів. «Ніде по світу немає стільки грамотного люду, як у вас, – казав патріарший син. – А що стільки грамотного жіноцтва, так це просто вдивовижу». «Не порятувала, моя земле, вченість і грамота синів твоїх, – подумки мовив кошовий. – І тебе, Лавріне, також. Мали в достатку мечів духовних і мало крицевих. А може, не досить гострили ті й ті, ще й надто багато несли в серцях милосердя та довіри». Поклав на підвіконня книгу, обтрусив з рук порох.

– Занесеш цю ікону до мого куреня, – сказав підпаламареві, вказавши на козака, що бився з турком.

По тому вернувся до січової канцелярії.

Віддав ключі од таємної канцелярії Брекалу, котрого лишав наказним, перегомоніли ще раз, перетерли всі найближчі турбації. Перерахували прибутки – з рибних промислів, з шинків, з перевозів, димове з гніздюків, – перевірили по паперах, звірили до копієчки. Мав від’їхати чистий.

І вже аж тоді наказав увести прибульців, які просилися на Січ. Такий завів звичай – спершу погомоніти самому, а вже по тому нехай складають у церкві присягу на вірність кошу та товариству. Їх було троє. Двоє – низенькі, біляві, чимось схожі між собою, третій – високий, вирлоокий, довгошиїй, крутив довгою шиєю, немов йому затісний був комір. Кошовому здалося – парубок йому по знаку.

– Цього перейняли біля Орелі, – сказав козак, який привів прибіглеців.

– Тебе як звати? – звернувся до парубка Сірко. – Я вже тебе десь бачив.

– Маєте добру пам’ять. Минулої весни я приїздив з гетьманським посольством і напросився в степ. Їздили до Тавинської залоги.

– То ти з гетьманського двору? Чого ж прибіг сюди? Вбив кого чи обікрав?

Ждан стиснув губи, аж вони побіліли. Стояв мовчки, дивився повз отамана, неначе не бачив його. В серці скипалася образа.

Дві дороги простелила йому доля. Одну – до Колисчиного двору, де чекала кароока, весела Парасочка, де чекало спокійне, гоже життя, другу – на Січ, на якій, за словами Митрофана, хліб з остюками, а воля іноді теж без штанів бігає. Він не повірив Митрофанові. Нещодавно ж переконався, що Митрофан казав правду. Доброю наукою було йому рибальське займище отамана Жмурка і Пивові млини біля Орелі. Охмолостився, обтесався на Січі трохи, а того не показував. Сам не відав, чому не признався, що півтора місяця обтирав лаву в Дядьківському курені, либонь, через смерть того ж таки Жмурка, не хотів давати об тім ніякого виводу й не хотів зізнаватися, що має на Січі брата; від того стримувала його якась засторога, якась таємниця. Волів бути самим собою, волів сам завоювати право називатися січовим козаком. І хоч, може, й Митрофанова правда, що воля й тут іноді бігає без штанів, одначе це таки воля, це – найвалечніше місце на всій Україні, й люди, які прийшли сюди, живуть не для власної користі, а для чогось більшого, недарма так часто важать життям. Звичайно, Ждан не міг забути й Парасочки, її веселого усміху, її карих очей. Може б, і дожив до старості, видивляючись у ті очі, якби не Парасоччин облудний батько – Сидір Колиска, що так ницо обманув його. Колиска хотів щастя своїй дочці і в обмін за те купував неправдою зятя.

– Чого мовчиш? – розбив Жданові думки Сірко.

– Та оце хочу запитати – чи усі тут злодії?

– Ти ба! – здивувався отаман. – Гострий маєш язик. – А сам милувався парубком: служив у гетьманському палаці, а погляд має чистий і ясний.

– А чого ж, отамане, завдаєш злодійство?