Розділ двадцять восьмий

– А я позавчора й позапозавчора, – настовбурчився Мирон.

Заходило на сварку.

– «І прийшов до них з ложкою божий чоловік…» – неждано обізвався Сироватка. – Давайте я зварю.

Сироватка варив куліш у чималенькому мідному казані посеред двору. Ще він не зварився, а по двору дух пішов, аж комишники засалапали язиками, як голодні коти. Приправив його запорожець старим салом, ліщиновим листям, дикою цибулею, перцем, котрого мав у чересі з півдесятка стручків. Зготував дві страви: одну рідку, другу густішу, домішавши туди трохи гречаного борошна. Опріч пшона, кількох шматків сала на дні бодні та ворочка гречаного борошна в коморі більше не було нічого. Комишники доїдали Драпакові запаси й, либонь, не загадували далеко наперед. Земля біля хутора лежала неорана, й не було в хлівах ніякої худоби, навіть буда біля хати стояла порожня – пес або забіг, або його забили.

Комишники лигали гарячий куліш, аж тріщало за вухами. Вони забули про кашовара, і йому залишилося тільки трохи рідкої юшки. Сироватка їв не поспішаючи, ложку ніс до рота красиво, підставляючи під неї човником долоню. Він не дивився в бік комишників, що повиверталися на очереті, палили люльки. Заходила ніч, й глибше вступав Сироватці в душу страх. Він знав усі чари ночі. Добрі й лихі. Для доброго – добрі, для лихого – лихі. Те, на що не одважується злий чоловік удень, одважується вночі. Темніє його душа, й темніють очі рокованика, й не видно, як тече кров. Думка його крутилась, як шапка утопленика у вирі, її не тягло вниз і не викидало до берега. Не бачив іншого викруту, як тільки той, за який ухопився з самого початку.

Підвечерявши, Сироватка заходився мити казан. Прив’язав до нього мотузок, хотів зачерпнути води з колодязя, але Денис сказав, що вона погана: там згнив пес, послав з цебром до копанки Мирона. Сироватка подумав, що оцей білоокий, Денис, хутірський оддавна. А ті двоє – зайшлі. Або набилися Денисові в компанію силоміць, або сам звідкись закликав їх, втративши надію самотужки, однією рукою викопати Драпакові гроші. Погромисько довкола стояло страшенне – копці чорніли і в хліві, і в сінях, шули були повихитувані, одвірки попідпилювані та порубані. Й те мотав на ріденький, м’який вус Сироватка. Помивши казанок, одгріб попіл, набрав у жменю жару й поніс до чобіт, що стояли поміж вогнищем та кулями очерету, на яких лежали комишники. Жар йому тримати в руках не вперше, трохи пекло, й він ворушив, ворушив пучками. Насипав трохи в один чобіт, потім у другий, почав узуватися набосоніж.

– То нащо? – перелякано витріщив очі Мирон.

– Кольки з ніг виганяю, – байдуже одказав Сироватка.

Комишники не бачили, як він поналивав у чоботи води, тепер же, взувшись, добряче притиснув, придавив жар до мокрих устілок. Припекло добряче, проте він того нічим не виказав.

Сонце вже сховалося, оточене з усіх боків будівлями подвір’я огорнула півтемрява. Сироватка сидів навпочіпки над пригаслим вогнищем, його обличчя й розчепірені пальці рук відсвічували червоно, губи беззвучно ворушилися. Сироватка шепотів молитву, але так, що з губів викільчувалися тільки окремі слова, найчастіше то були «сатана», «страх», «кара Господня». Сироватка теж знав злі чари ночі.

Комишники притихли, дивилися на нього з неприхованим острахом, Мирон, коли до нього підійшов Сироватка, навіть завовтузився і посунувся ближче до Єлисея.

Проте на ніч вони замкнули його до рубленого хліва біля хати. Правда, не впихали силоміць, просто Денис укинув туди куль очерету й сказав, що божому чоловікові тут спатиметься найкраще. Сироватці вчувся в його голосі глум, він подумав, що Денис не вірить йому до кінця, але вдав, буцім нічого не помічає, мовчки пішов у хлів. Брязнула залізна закрутка, загупотіли по стежці кроки, заскрипіла на ґанку одірвана мостина, й все стихло. Сироватка лишився сам. Він довго призвичаювався до темряви, але вона була така густа, що не бачив і своєї простягнутої вперед руки. Обійшов хлів, помацав: плахи міцні, припасовані щільно, знизу – поміст, лати під покрівлею – одна біля одної й грубі, в дві руки, – комишники знали, куди його закинути. В одному кутку намацав палицю, поклав біля очерету. По тому розперезав сніп, ліг. Дивився вгору, де сіріло кілька дірок, слухав тишу. Кумкали в болоті жаби, попугукував на острові сич. Був старий, Сироватка розпізнав по голосу: оте «у-у-уу» – довге та протяжне, ще й з хрипом. Наслухався їх над Волошкою, страхом од їхнього крику не проймався.

Десь у кутку шкрябала миша, в хліві пахло мишачим послідом, видубленими шкурами, сушеною рибою. Запах шкур і риби майже вивітрився, Сироватка ледве вловлював його. Коли Мокій ворушився, під ним тріщав очерет, і тоді миша замовкала; лежав непорушно – починала точити знову. Сироватка подумав, що найкраще йому зараз не бабратися думками в минулому дневі, – все одно нічого не одгадає й не розплутає, – а гарненько заснути. «Біда біду перебуде, як було, гірше не буде». А ранок підкаже сам, що робити. Так і вчинив, зняв сукмана, скинув шапку й поклав під голову, сукманом укрився. За сном йому не ганятися, не вимолювати його в нічниць, склепив очі й мовби провалився в чорний човен, і вже той поплив, повіз його по тихій річці. Сироватці снився віз, що стояв на стернищі, а на возі плуг і борона, одна голобля воза прив’язана орчиком до полудрабка вгору, й на ній, на дротині, – казанок. Ще тільки ранок, ще леміш не скуштував землі, Сироватка прив’язав казанок заздалегідь, щоб не баритися в обід. І віз, і плуг, і борона, і казанок – Сироватчині. А десь у долинці пасуться коні. Теж його. Мокій їх не бачить, його пориває в той бік – щоб не зайшли в чуже, щоб їх не зайняли. І так йому тривожно, так мулько на душі: займуть коні або й вкрадуть їх. «Треба піти подивитися», – подумав, і в ту мить його щось мовби штовхнуло.

Ще встиг подумати: все життя йому сниться один і той же сон – у нього крадуть коні. Сон ніби й гарний – Мокій господарює на власній землі, але коні – то хвороба, та ще покража.

Так само, як і звечора, пугукав сич, стояла темрява, а в ній світилося два вогники. Дві зелені цятки стриміли зверху, вони ворухнулися, зникли й зайнялися знову. «Кіт», – подумав Сироватка, хотів покликати, та враз йому пригадалася розповідь кума Шевчика, як той колись у селі глупої ночі покликав кота. Чорний-чорнющий кіт перебіг перед Шевчиком дорогу за кілька кроків і шаснув за пліт. Шевчик підійшов до плоту й ласкаво так: «Кицю, кицю», а звідти людським голосом, глумливо, басюрою, що Шевчикові піднялася на голові шапка: «Кицю, кицю!» Кум утікав, аж погубив чоботи.

Комишники притихли, дивилися на нього з неприхованим острахом.

«Може, й це такий котяра», – подумав Сироватка. Він тричі перехрестився, перехрестив зелені вогники, а що вони не зникали, тихенько намацав палюгу, що її поклав в узголів’ї, й пожбурив угору. Палюга брязнула по бантині, почулося голосне злякане «няв», і моторошні зелені жарини щезли. А Сироватка натягнув на голову сукманину й знову спробував сісти в чорний човен. Але човен довго не підпливав, а коли таки приплив, повіз його не по тихому плесу, а поміж розбурханих порогів. Сироватці приснилися зелені вогники, але вони світилися не в котячих очах, а в чортячих. Чортяка був з добре теля й з такими ж, як у теляти, товстенькими й куценькими ріжками, гострою мордою і довгим язиком, яким облизувався по-котячи. Вони шинкували у січового корчмаря Нерчика, але в корчмі сиділи тільки вдвох, й не було за шинквасом корчмаря, чорт сам носив пугарі з тернівкою. Вони обоє добре впилися, й чорт співав по-козацьки, а Сироватка мекав по-чортячи. А тоді заходилися гуляти в переваги-ваги, Сироватка чорта піднімав, а чорт Сироватку – ні, бо кожного разу, коли той починав переважувати, козак смикав його за хвоста, і нечистий беркицяв, аж копита одкидав. Вони вийшли з корчми, й Мокій і далі тримав його за хвоста, а розмовляли, як добрі приятелі. А тоді Сироватка оглянувся й побачив, що тримає власного хвостяру, а чорт реготів і злизував язиком з ріденьких повік сльози: «Оце щоб не хитрував і не збиткувався». Сироватка вертівся, перекидався з боку на бік, намагався одчепити хвоста… Й прокинувся на добряче розтовченому й розсунутому в боки кулі очерету.

Якийсь час лежав незрушно. Вже задніло, в вузькі щілини між плах тонкими ножами пробивалося світло, й так само гостро потекла Сироватчина думка; він пригадав усе й почав обмислювати, як зустрінеться з комишниками, що скаже, як привітається. Але недовго йому довелося думати, все склалося само по собі. Небавом почув, як по той бік хліва щось шелеснуло, а по хвилі – тріснуло, здогадався, що з того боку за ним підглядають, помалу звівся на ноги, перехрестився й почав пританцьовувати. Пританцьовуючи й хрестячись, обійшов кілька кругів, а тоді закляк, неначе в конвульсії, й став вигукувати то голосніше, то тихіше: «О ікона, о Галілея! О ікона, о Галілея!» В думці ж справді молився Богові й просив його, щоб простив за те, що змушений отако злегковажувати святими словами. Вірив, що Бог усе зрозуміє й простить, мав його за мудрого й незлобивого, хоч і знав із Святого письма, що Господь часом карає круто, ще й ні за що. Але яка йому вигода карати такого незлобивого й нещасного чоловіка? У світі ж тільки й шукають вигоди.

Коли Сироватку випустили, сонце вже горіло у кроні густого дуба за хатою, на тому ж дубі туркотіла горлиця, а на стрісі хліва завзято цвірінькали горобці. Денис стояв біля хліва, а Єлисей і Мирон саме вернулися з болота, були мокрі як хлющі, скакали халяндри і лаялися чорно. Вони сварилися, бо розсохся човен, і для того, щоб потрусити ятери, доводиться лізти у воду, погрожували, що завтра і позавтра Денис труситиме сам, кляли болото, рибу, Дениса й той час, коли прибейкалися сюди. Денис огризнувся, – мовляв, він їх не кликав, – а таки поліз на горище й небавом вернувся з доброю куделею клоччя. По тому десь відшукав чорний казанок і грудку смоли, кришив її сокирою просто до порога. Мокій тим часом почистив карасі й лини, заходився варити юшку. Карасів було чималенько, частину поклав на пруття, пряжив на жару. Тепліла в його голові й така думка – сподобатися комишникам кухарством. Те, бачив, йому вдавалося – Єлисей і Мирон їли та підхвалювали божого чоловіка. Денис мовчав, важко брижив проштемпельоване чоло, щось думав. Міркував і Сироватка. Про кожного з цих людей, що сиділи перед ним, у нього вже уклалася думка. Денис – найнебезпечніший. Він озлоблений на світ, на всіх людей, шелехне в лоба, не кліпнувши оком. Хтозна, од чого він такий: чи спочатку завинив перед людьми – й вони почали за ним ганятися, чи почали ганятися – й він став таким. На цьому світі буває всякого. Він не дурний, недовірливий, зачаєний. Либонь, хоче роздобути грошей і втекти кудись ще далі – до черкесів або калмиків, чи й до татар. Якщо справді знайдуть Драпакове золото, хтозна, чи не знайде хтось із трьох одразу свою смерть. Насамперед Мирон. Він ледачий, простакуватий, незлобивий, либонь, піддався Єлисеєві, заспокоює себе: мовляв, усе зле робить Єлисей, а не він. Той же прибишство зробив собі промислом, гадаючи, що залагодить його на небі, як залагоджують гріх у попа. Кожного разу повертає Божі заповіді так, що винуватий не він, а той, кого нанесла на нього лиха година. Він марновірний, його легко налякати й легко розсердити, він може вбити з випадкової підозри. І вдарить тільки в спину.

Єлисей і Мирон прибилися сюди пізніше. Денис прийняв їх до паю. Сироватка збагнув те давно, а щоб впевнитися остаточно, мовив: