Розділ двадцять сьомий

– Наші вже доскакали до Козлова… Сміятимуться з нас, як повернуться. Скажуть, що ви тут робили – кози пасли? А на Дону який дам одвіт: чого ходив у Крим – виспатися біля болота?

– У найпевнішім наступі треба думати про оборону, – зауважив кошовий і оглянувся на Сиваш. По ньому бігли брижі, він був ще непривітніший, ніж степ.

– Та яка оборона, – вже й справді починав нетерпеливитися Минаєв. – Що тут боронити? Оцю гнилу воду?

– Ти ж знаєш що. Брід. Шлях на відступ. Проскочити назад в якомусь іншому місці, може б, і вдалося. Але хан насяде на нас якщо не по цей бік, то по той. Ми – пом’яті, а він свіжий. – Сірко сів на кунтуш, що лежав на могилі. Дістав люльку з довгим мідним ланцюжком, простягнув до Минаєва, що присів поруч навпочіпки. – Трусони свого мухомора. – Й по хвилі, притоптавши великим пальцем тютюн: – Хан прийде сюди.

– А як не прийде?

– Ще ліпше. Одначе прийде. Помізкуй сам: куди йому йти? Як би ти вчинив? Спробував перейняти шлях до втечі чи почав ганятися за всіма ватагами по Криму?

– Ну…

– Нащо ж вважати, що хан дурніший за нас з тобою.

Минаєв хвилину мовчав, уже ніби погодився, та враз знову скинув рудуватими віями:

– Звідки ж він знатиме, де ми перейшли Сиваш?

– Візьмуть козаків у полон. Допитають. Другого… десятого. Комусь та розчеплять зуби. На цих ось терезах, – показав на закопи, – весь похід виважуватимемо, й не тільки похід… Тому й залишив найнадійніших козаків. Солоно тут буде… А в тебе рука важка й серце хоробре.

– Таке вже й хоробре, – засоромився, аж спалахнули кінчики великих відстовбурчених вух, Минаєв. – Солоно – то ще нічого. Якби не було кисло.

– Оскоми не наб’ємо. – Сірко висипав з люльки жар у суху траву, й вона спалахнула. Не підводячись, розітер підошвою вогонь, показав люлькою на городок у середині оборони.

– Треба нам досипати ту кучугуру. Очевидно, доведеться з неї одбиватися. Йди збуди Носа і Гнилицю, а сам візьми кількоро своїх, та проїдьте в ліву руку понад лиманом.

II

Вершник поставив коня цапки, аж зачепився шапкою за вишневе віття, крикнув, неначе рубонув шаблею: «Сірко-шайтан! Сірко-шайтан!»

Вершник промчав, а крик стояв, ніби завис у повітрі, й тремтів, як натягнена тятива. «Сірко-шайтан! Сірко-шайтан!» Його повторювали гори, він бився у тісній долині, відлунював од велетенських камінних лобів, що нависли над ущелиною, гримів, немов водоспад. Це було неначе пожежа темної ночі. Все звихрило в одну мить: татари металися, немов запаморочені, не знаючи, куди податися, що робити. А тоді промчав кінь без вершника, за ним – залитий кров’ю татарин на незасідланому коні, він устиг гукнути, що козаки вже в Салачику – передмісті, що там рубається з ними міська сторожа, рвонув коня, а за кілька скоків звалився на бруковану дорогу мертвий. З його розтуленого рота текла кров. Він не доскакав до палацу з п’ятдесят сажнів.

Але чутка випередила його. В палаці зчинився несосвітенний переполох. Там тепер правив один володар – страх, він був дужчий за всі повеління й накази. Аги і беї перемішалися з простими воїнами, мурзи бігли наввипередки з маленькими, в непомірно широких штанях, в довгих каптанах арапчуками, євнухи штовхали в плечі високих сановників покоїв, аби звільнити собі шлях до втечі.

До хана звістка про напад гяурів-козаків долетіла не одразу. На той час саме відбувалося засідання дивану. Знудьгувавшись у Золотій кімнаті, Селім-Гірей піднявся на балкон у кімнату дивану й собі. Балкон був густо заґратований дерев’яними ґратами, ніхто з радників дивану ніколи не знав, чи є хан зараз там, чи його немає. А від того, що міг сидіти там, віддавалися справам сповна й до кожного слова приплітали ханове ім’я, славили його один поперед одного. То було змагання лестивців, змагання, в якому побивав той, хто добирав слів вищих і солодших. Радники дивану до засідань готувалися тижнями, декотрі навіть наймали собі мудреців, щоб ті писали їм їхні казання наперед. До того ж це була дуже хитра гра: адже вдавали, що хан їх не чує, що говорять про нього позавіч. Він і справді сидів не завжди, й багато лестощів проливалося в порожнечу. А коли сидів, забавлявся: намагався відгадати, в чиєму голосі більше щирості, хто примазує свої слова медом, а в кого вони солодкі насправді.

Сьогодні радники дивану мов показилися: намагалися перекричати один одного й за тим не почули, як закричала варта й забив на сполох чорний барабан.