Розділ двадцять сьомий

– Батьку, орда, ще орда!

Та звістка була немов раптовий випал гармати. Й скрикнула рана, відгукнулася десь у грудях, під серцем, та він задушив той крик. Подумав з тугою: щось сталося з командами, котрі пішли в Крим, адже не прийшли й досі. Він видивлявся орду, що насувала з правого боку. Її вкривала густа курява, орда йшла купно, прямувала на ханський бунчук, що, звихрений вітром, майорів, як білий рушник. Попереду тріпотіли два ряди зелених прапорців, звиваючись над клубками куряви, погойдуючись то в лівий, то в правий бік. І враз Сірко зірвав з голови шапку, вдарив нею об землю біля ніг.

– Литаврщику, – закричав, – бий «на коня»! То свої. Свої!

Маленький, верткий, довгорукий, схожий на мавпу литаврщик, що сидів під городком, вибив довгий, голосний дріб. Він стрибав довкола литаврів і бив не вгаваючи. До нього по чорному схилу котилася червоноверха, оторочена кабаргою, отаманова шапка, він управно, паличкою, підхопив її, поміняв на голові на свою сукняну з пропаленим верхом. А на могилі протяжно, хрипко подавала гасло труба: вартовий дозорець теж розгледів умовні покиви зелених прапорців.

VI

Зачувши ще один згук сурми, Митрофан Гук глибше увіткнув голову в коліна. Він не розібрав того поклику, сприйняв його як знак до нового бою. До шпитальних наметів, за якими лежав у бур’яні, повзли й повзли поранені, але він їх не бачив і стогонів їхніх не чув, хоч сам-таки напросився на початку бою в допомогу цилурикам. Зате чув шум битви, він відчував її всім тілом, яке трусилося, немов у пропасниці, Ну нащо, нащо напросився у цей триклятий похід! Чого сподівався від нього? Бахчисарайського золота? Слави? Нехай вона буде тричі проклята. Й нехай буде проклятий гетьман, чий резидент наобіцяв йому золотії гори за правдиві і точно описані перипетії походу та домови і перемови, які вестиме кошовий отаман з донцями та ордами. Вже йому не вийти звідси, вже його тут потнуть злі й хижі ординці. Хоч би якось порятувати життя, хоч би якось віддатися в полон. Він скиглив, неначе побитий пес. І стогнали, ойкали поранені козаки, котрі повзли до наметів. А тоді Гук зарився обличчям у кермек, заткнув пальцями вуха і лежав мертвий, хоч ще й живий, на порепаній, чорній, гнилій землі.

VII

По довгій, пофарбованій хною бороді Селім-Гірея скочувалися краплі поту. Закований у сталь, хан задихався од спекоти. Сталева кольчуга в’їдалася кільцями в тіло, а позолочений, з куфічними написами шолом стискав голову каральним обручем. Він зняв шолома, сухий вітер лизнув солоні краплі поту на лискучому тім’ї, затріпотів зжужманою мичкою чуприни. Ханові здалося, що його приємно залоскотали. Але йому не вдалося довго втішатися перепочинком. Відав: треба не дати козакам очуняти, треба наступати на них раз по раз. Сам хан валу не приступав, але перед кожним наскоком об’їжджав орду, вигукував до аскерів збадьорливі слова. То велике щастя воїнові – знати, що разом з ним у бою великий хан великої орди й престолу. Немало їх випило сьогодні чашу смерті, їхні душі вже розповідають у раю братам про нову битву з невірними, але хан знає, що паском перемоги підв’язуватися рано. Та й хто відає, кого погинуло більше – гяурів чи правовірних. Не він їхню землю, а вони його попрали копитами своїх коней. Сховавшись у Чуфут Кале, хан одразу ж розіслав гінців по горах і долах, три солтани роз’їхались у три кінці й привели йому п’ятдесят тисяч війська. Ось вони, його хоробрі карачеї, вже потомлені в січі, стемнілі од поту, але сповнені відваги, й ненависті, й готовності битися за віру до кінця. А кому її забракло, тому чауші ввіллють ремінними курбачами, закупленими в Стамбулі.

Хан подивився на козачий табір, і гнів заклекотів йому вовчим клекотом у грудях. Мало що козаки побили його взимі біля Січі, вони осмілилися прийти в землю його батьків і навіть вдертися в серце ханства. Але тепер він не випустить їх. Дурні гяури самі принесли голови, аби правовірні повідрубували їх і понадівали на кілля загорож бахчисарайських вулиць. То буде чудесне видовисько. Про те розповідатимуть у Стамбулі, й Едірне, й по інших країнах. А семиголового дракона, Сірка, він наказав захопити живим. Урус-шайтан осмілився махати шаблею в землі правовірних – йому рубатимуть правицю по кусниках; він пив воду з колодязів правовірних – йому заллють горлянку розпеченим залізом; він дивився на Карадаг – йому повивертають очі буравами. Тих мук, котрі приготував Селім-Гірей, ще не зазнав жоден гяур.

Хан надів на голову шолом, вставив ноги в стремена. Бунчуковий з бунчуком уже рушив до війська, коли до Селім-Гірея підскакав маленький, пикатий, ніби він тримав щось за щоками, бей племені седжют на височенному бахматі, на скаку стрибнув з коня, не випускаючи повода, припав до ханського стремена й швидко вказав:

– Нехай твоє серце, великий хане, наповниться радістю. Нам на поміч йде військо правовірних. То, мабуть, паша Седі-ага з ордою.

– Хай прославиться на віки переможне ханове ім’я! – молодо закричав перекопський мурза на радощах за військо, яке йшло в поміч, і за те, що тепер вони пустять його поперед себе, – йому менше доведеться важити власною головою.

– Хай застогнуть земля і небо! – вигукнув калга-солтан. – Смерть гяурам! – І витер рукавом солоні краплі зі стемнілого од утоми, хижого обличчя.

Хан торкнув правим коліном коня, той слухняно широкою, розмашистою риссю пішов ліворуч, огинаючи тісне стовписько війська. Добігши до лівого краю, зупинився, ледве вершник ворухнув поводами. Селім-Гірей дивився в степ. Там справді вставала курява. Хан підняв угору руку з двома розчепіреними в боки пальцями. Двоє сейменів з почту виїхали з-за його спини.

– Скажіть азі, – мовив, – нехай стане на лівому крилі.

Сеймени попустили поводи, помчали назустріч війську.

– Сонце світу мого, великий хане, – наблизився, до ханського стремена, засвітив білками вузьких очей бей племені аркан, – Аллах провіщає перемогу.

Бей підніс угору довгого пальця з брудним, приламаним нігтем, і хан підвів голову. Високо в небі ширяли два орли. Вони плавали великими колами, потроху даленіючи в бік Сиваша. Їх уже бачило все військо, переможний гук котився над ордою. По обличчю бея розпливалася солодка усмішка, й без того широкий, із запеченою в кутиках слиною, його рот розтягнувся до самих вух – бей перший вказав на вісників перемоги і сподівався на винагороду. Та в цю мить хан перевів погляд у степ і побачив, що послані ним сеймени мчать назад. «Але ж, – подумав, – вони ще не встигли доїхати до війська Седі-аги». І враз гостра чорна думка прошила йому мозок. Напруженим зором, несамохіть натягнувши поводи, від чого кінь затанцював передніми ногами, але з місця не зійшов, вдивлявся в підняті над головами значки та постаті вершників. Значки були їхні, ординські. А вершники… Досвідченим оком степового воїна хан розпізнав, що то не ординці. Татари, в котрих стремена підтягнуті високо, мають чіпку, що її називають вовчою, верхову поставу, а ці сидять у сідлах прямо.

– Це козаки! – гукнув нуреддин-солтан, що напружено, до гарячої сльози вдивлявся в степ. Ханові на мить мов розкололося щось у голові. Одначе опанував себе, викинув убік праву руку:

– Війську – списами сюди!