Розділ двадцять сьомий

Кошовий повернувся й, накульгуючи дужче, ніж раніше, важко погупотів чобітьми до зчорнілої од сонця могили. Та враз, ступнувши кілька кроків угору, зупинився, немов наштовхнувся на натягнену линву. Прислухався, здивовано повів бровою. Серце стукотіло якось дивно, здавалося, воно ось-ось зупиниться й не стрепенеться більше. Отаманові зроду не боліло серце. Пекли рани, вже з десяток літ терпнув лівий бік, але як болить серце – не знав. Тепер йому здавалося, що хтось ввіткнув у спину довге шило й повільно повертав у серці. Він несамохіть засунув під сорочку руку, стиснув груди. Навіть подумав: чи не віща це пересторога, чи не покара за задумане? Ось зараз впаде на цій могилі й залишиться на ній навіки!

Тривожний холодок пробіг у грудях. Одначе те не злякало отамана. Тільки подумав: треба поспішати віддати веління, а по тому – будь що буде!

Але ще не до кінця вмерла надія на цих людей, йому просто не вірилося, що вони потечуть у кримський бік. Він оглядався, зупиняв їх думкою, поглядом, молив Бога, аби злучилися з тими, що стояли над балкою. Того не сталося. Закинувши на плечі клумаки, менша валка потягла на Крим. Йшли поміж двох живих стін, і козачі погляди пропікали їх до кісток. Поспішали поминути цей останній рубіж совісті, докорів, рубіж вітчизни.

Останнім відходив Марко. Він навіть постояв якусь мить, неначе вагався. Проте хіба міг вагатися? Душа його була як випалене поле, йому нічого не хотілося, нічого не бажалося. Якщо він і помилився в отамановому замірі, то вже ніколи не вернеться в рідний край. Донедавна втікав думкою од рідного краю. А тепер ось дихнув у його обличчя козацький степ, послухав рідної мови, і серце стиснулося з чорного болю. Донедавна на кожен крок своєї провини бачив причину, приневолю, а тепер причини змаліли, а провина виросла до огрому. Марко так катувався своєю зрадою, що останнім часом не раз зринала думка: нехай би погасла мука разом із світом. Ця думка зблиснула й тоді, коли розмовляв з кошовим, щось аж молило в ньому, аби той вийняв шаблю і спинив біг світу в його очах. А вже в наступну мить жаско захотілося жити, аж страшно стало свого майже несвідомого бажання. Як же він любив себе! Дорожив своїм життям, у душі вивищувався над іншими людьми, хоч розум підказував, що насправді – дрібний і нікчемний. Ним одмалечку володів страх, диктував усі вчинки. Марко здогадувався про це, але жодного разу не спробував боротися. Адже на другу шальку треба було покласти власне серце. Все це зрозумів до кінця тільки в оцьому степу, в оцьому поході. Страшний то був для нього похід, але вже зовсім з іншого боку. Про свою зраду думав день і ніч, носив її, як отой проклятий Марко торбу з душами загублених грішників. Й не раз спливала думка про того Марка, бачив у тому лихе провіщення долі. Мука випалила душу, й була вона як криниця без води. Тільки одна думка билася в голові: коли б можна було розпочати життя од порога, він би пройшов його інакше. Божечку, він би швидше тричі вмер, ніж один раз зрадив. У цю мить йому мовби перевернулося все в душі. Каяття розривало її на шмаття, його всього виповнив плач, він ридав безголосо. Хотілося спокути, хоч крихту, хоч краплю. Він і сам не знав, нащо те йому. Може, для того, щоб увесь вік, якщо їх справді відпустять, чимось втішатись у чужому краї? Щоб мати й там якесь право на життя? Але що міг зробити він, тричі проклятий рідною землею? Проклятий Січчю, ладижинцями, Лавріном… І враз йому пригадалося, як розбалакався по дорозі од монастиря святої Софії Мокій Сироватка, розказав, що шукає сина, Лавріна, й що Лаврін не знає, ким йому доводиться він, Мокій. Запитував і його, чи нічого не чував про того козака. Сироватка не впізнав Марка та й не міг впізнати: не бачив його майже чотири роки. Марко тоді одказав, що, мовляв, не чував. А тепер йому хотілося сказати бодай про Лавріна. Він і справді мало знав про нього, не відав, куди татари його поділи, що з ним зробили. Марка одразу по хановому наказу повезли в балку до татарського війська й тримали там.

Серед запорожців, що стояли тут, він не бачив Сироватки. Й був радий тому. Він почував, що самому Сироватці цього сказати не зміг би. А оцьому старому козакові, що обіперся на ратище, либонь, зможе. Він підступив до козака, що стояв з самого краю, й мовив, дивлячись поза його плече, в степ:

– Знайди Мокія Сироватку з Васюринського куреня й скажи йому, що його Лавріна запопали татари на хуторі зимівчанина Мартина Драпака. Я не знаю, де він зараз, а тільки бачив, як його привезли на хутір зв’язаного.

І, не оглядаючись, швидко пішов за валкою.

Спочатку всі вони йшли густою юрмою, далі наперед вирвалося кілька чоловік – ці майже бігли, – валка розтяглася по степу. Пожухлі сиві трави сягали їм вище пояса, здавалося, люди бредуть через спінену ріку. Ті, що вирвалися наперед, прямували не по недавніх слідах, а забирали праворуч, либонь, добре знали степ, били слід на Перекоп. І вся валка журавлиним ключем потяглася за ними.

Над балкою нависла тиша, вона була схожа на ту, котра запановує на кладовищі біля свіжої могили по останній лопаті землі. Втікачі зникали в травах, здавалося, вони ховаються в них. Тільки Сіркові, що стояв на могилі, було видно чорні та сірі шапки й клунки на плечах, вони неначе пливли по сірих хвилях. А ще він бачив на далекому пагорбі, за який сідало сонце, великого оленя. Здавалося, олень тримає сонце на рогах. Мабуть, оленя дивував і тривожив ключ, що тягнувся степом. Відтак він скинув рогами, гребонув копитом і полетів на захід. Сірко й далі дивився в степ, у бік Перекопської башти. Тонкий гострий спис повільно входив йому в груди й врешті зупинився на рівні серця. Там заболіло, запекло, як ніколи раніше, і вже то було не серце, а відкрита рана. Стиснуті в кулаки руки теж були гарячі, і він великою напругою розтис долоні. У горлі став клубок, на очі накотилися сльози, кожної миті вони могли потекти по щоках. «Зараз би впасти і вмерти», – подумав. Але і вмирати не мав права.

Коли голови втікачів стали зливатися з обрієм, кошовий наказав окличникові погукати старшину; ледве зійшлися всі восьмеро похідних полковників, а також осавули й підосавули і стали перед ним, він поклав руку на булаву за поясом, другою показав у степ:

– Рубати всіх упень!

Слова впали в козацькі серця, як розпечені цвяхи.

Полковники стояли, уражені дужче, ніж би наглим гарматним випалом із залоги.

– Сумно дивитися на таке, – казав далі Сірко, – але цим людям милішими виявилися басурмани, ніж рідні брати. Землю батьків, яку татарин і турчин віками заливають кров’ю, вони проміняли на землю ворогів рідної вітчизни. Віру, з якою прийшли в світ і в якій одвіку жили їхні предки, віддали на глум і посміх. І все те задля ласого шматка, задля власної користі. І не тільки. Є серед них і прямі злочинці, для яких немає вороття додому. Для цих людей немає нічого святого. Вони підуть проти брата, множитимуть ворогів наших. Важко мені віддавати таке повеління, ох як важко. Але зрада оплачується тільки кров’ю.

Старшини стояли, сковані мовчанкою. Допіру всі бігли думками за визволеними бранцями й навіть сподівалися, що кошовий накаже завернути перекиньчиків, але це його веління видалося їм неймовірним.

Отаманове ж лице було немов витесане з каменя. Отак само стояли віками на могилах камінні велети, були такі ж незворушні й невмолимі.

В обкладених сумними зморшками очах кошового відсвічували червоні вогні – чи то їх кинуло туди призахідне сонце, чи вони зайнялися зсередини. Полковники виловлювали з отаманових очей той вогонь і самі горіли в ньому.

Вони знали, що отаман все життя горить на пекельнім вогні любові й ненависті. Вони також знали, що смуток його, його душа й помисли – на всю Україну, а все величезне горе її вміщується в його серці. Тільки в його. Вони вірили, що іншого повеління він скласти не міг.

– Тому, хто відцурався вітчизни, немає місця на землі, – знову сказав кошовий. – А гріх од Бога – на мені одному. – Хвилю помовчав, знову перевів погляд на степ. – Вишикуйте, панове отамани, козаків по командах. Одберіть молодих. Вони мають виконати повеління долі.

Він рушив до коня. Руки йому налилися свинцем, і сам був неначе із свинцю, аж кінь, здавалося, прогнувся й довго не слухався його, притиснув вуха й здригав на холці шкірою. Щось вловив у господареві таке, від чого сахався й наливався диким страхом. І отаман довго ловив ногою стремено і, сідаючи в сідло, обома руками тримався за передню і задню луки.