Розділ одинадцятий

Гей, гей, червоніла.

А щоб наша козацька слава,

Гей, гей не змарніла!

Це співали козаки, що лишилися по той бік протоки вартувати човни. Їм вторили січовики, котрі сиділи на колодах:

Гей, у лузі червона калина,

Гей, гей, похилилася;

Чогось наша славна Україна,

Гей, гей, засмутилася.

Пісня обпиралася одним крилом на Дніприще, другим на Скарбну, набирала сили, линула понад Дніпром.

II

Річки текли вспак, несли свої темні води повільно і тихо. Й так само вспак текли отаманові думки. Не спалося.

Пам’ять, неначе червоною прошвою, прошита січами, походами, смертями, морськими побоїськами. Деякі нитки вже почали висмикуватися, іноді два кінчики не сходилися. Лежав з приплющеними очима, й через них, через мозок і серце котилася його то темна, то просвітлена до дна ріка життя. Найчастіше плавба починалася од видимих пристаней – перебирав у думці останні подробиці приготування, раду, на якій намагалися передбачити майбутні події, виповідалися ймовірні і неймовірні плани – і тоді вертався на думбаси та стерни, на яких проплив, які вже перетрухли на порох або ж згоріли до останньої лавиці, вдруге, втретє штурмував фортеці, що їх штурмував раніше й здобував або не здобував: Очаків, Козлов, Кафу, Перекоп, Дюнкерк… То вже неначе сон. Неначе все те було не з ним, а з кимось іншим. Буря біля Гібралтару, яка трохи не потопила їхні кораблі, бастіони і солоні канали Дюнкерка, щоб добутися до бастіонів, перепливали канали, прикриваючись човнами, висока могила на пустельній дюні, в якій похований сотник Атлант з козаками, коротка служба під командою маршала принца Конде і довге голодне стояння в Парижі… Сон чи не сон? Вечірні бесіди з французьким послом графом де Брежі, лінькуватим чепуруном у білому жабо та жовтих рукавичках, котрий вважав себе знавцем козаччини й набридав Сіркові розпитуваннями та повчаннями, парад на честь перемоги, на якому бачив кардинала Мазаріні, а королеви Анни не розгледів – надто багато стояло навколо неї пишної двірні, і жартівливий герць з королевичем Людовіком. Шестилітній забіяка з довгим, позакручуваним у кілечка волоссям теж прийшов подивитися на козаків, вимахував манюньою шабелькою, і козаки випхнули з гурту Сірка, яко одного з наймолодших та найвеселіших з-поміж себе, й він удавано серйозно став до герцю, й за третім чи четвертим побрязком дозволив Людовікові «вибити» з рук важку домаху, яка зблиснула, й вгрузла в землю за кілька кроків, і панії в схожих на піну мереживах заплескали в долоньки – чи то королевичу, чи то козакові. Сірко тоді став на одне коліно й схилив голову, просячи в переможця пощади. З Франції привіз срібну тютюнницю, кілька ліктів білого сукна та кілька десятків французьких слів. По тому бувало в курені, випозіхуючи довгу осінню ніч, сидячи на низенькому стільчикові, кидав Захаркові, хлопчакові, який прислуговував літнім козакам: «А подай-но, Захарку, мої пітітботи», – й Захарко тягнув од груби величезні чоботиська, й запорожці реготіли. Або: «А теперки закуримо піпе», – й набивав тютюном («табак а фром») свою носогрійку. Оце все, що надбав. Всю ж решту, кількасот тисяч золотих франків, одержав король Владислав, який найняв кардиналові Мазаріні козаків для штурму неприступної фортеці Дюнкерка. Тоді Сірко мало про те думав. Й нинішній Сірко дивується з того. З себе колишнього й з інших козаків, чию кров один всевладний лиходій продав іншому, вони порахували гроші, порахували власні вигоди, а козаки з того содомського походу собі жодних вигод не мали. Чому так сталося? Що призвело до того? Й призводило до подібної торговиці ще багато разів. Сірко й нині не знає, скільки франків отримав за його власну кров Владислав. Його не поранили в бою, вже по тому в нього вистрілив з-за рогу якийсь іспанець: помщався козакам за невідпорну налогу. Залишив на все життя позначку на лівому Сірковому плечі трохи вище серця.

Гай-гай, то не одна позначка, отримана Сірком не на полі битви. Ще одну вхопив у татарській корчмі, чи як там вона називається, нині вже й забувся, хоч татарську мову трохи знає, принаймні може порозумітися з татарином без товмача. Тинявся по Кафі, куди приїхав із запорозьким посольством, і занесло його до того шинку. Він бачив, що в низенькі двері під ліхтарем із кольоровими скельцями зайшло двоє венетійських купців, зайшов і собі. Там справді була світличка, в якій стояли столи й сиділо кілька німців та поляків (венетійці поділися невідь-куди), але саме з ним чомусь зав’язали сварку п’яні татарські матроси, котрі бенкетували в сусідній залі, і йому довелося одбиватися ослінцями, столами, залізною чаплією, й вже в дверях хтось із матросів черконув його ножем по шиї.

Сірко й далі дивується собі колишньому, отакому безтурботному й веселому, а трохи й шкодує за тим. То був чудовий час. Не тільки безтурботний, безжурний був у ту пору. Хотілося йому багато побачити, багато зрозуміти, упевнитися, утвердитись в собі самому, чогось досягти, зробити щось поважне й значиме. Тоді води в оцих ріках для нього були всі молоді, вони молоді й солодкі тут, на ріках, і старі та солоні в морі. Таке й життя людське – спочатку солодке, а потім солоне. Але сьогодні він не хотів про те думати. От зачепився пам’яттю за герць з королевичем, і пам’ять перенесла його в зовсім інше місце, в інше герцівне коло. І вже стояв на герці, теж несправжньому, навчальному, з сином кальницького полковника Куцого Тимком. Правував Сірко на Січ, заночував на полковницькому хуторі, й Федір Куций попросив молодого козака повчити військової науки свого сина. Полковником Куций став зненацька, тепер сподівався й сина вивести в старшинське звання (раніше хотів зробити з нього купця), отож треба було навчити його тримати в руці шаблю й мушкет. Тимко деякий досвід мав (вправлявся в ширмуванні на шаблях з конюхом Грицьком), та де йому зрівнятися з Сірком, котрий вже обкрутився в кількох походах та битвах. Обоє – і Тимко, і Йван – хлопці молоді, обоє запальні, одначе Сірко – тонкий у стані і в’юнкий, і обличчя його поблискувало від степової засмаги, наче бронза, і очі грали веселою безжурністю. Тимко ж – білий, наче сметаною облитий, ще й трохи заплив лоєм. Білий в нього чуб, білі брови, а вус темний, обличчя повне, але гарне, просте й відкрите. На обох – білі сорочки (в одного вишита по ковніру голубим квітом, у другого – червоним), поверх сорочок – легкі кольчуги, на головах – легкі сталеві місюрки. Ширмували в саду на галявині, саме біло квітли вишні й засипали молодих герцівників білим цвітом. І яблуні вже викинули рожевий цвіт, він пробився крізь молоденьке листя й пахнув дурманно. Яблуні були дужі, крислаті, вони вкутали сад од поля, а вишеньки цвіли несміливо, наївно, сором’язливо. Сірко обставив галявину новими порожніми липівниками для меду, кілька кадібців розставив і на галявині. Тимко налягав, Іван відступав, повільно, ніби знехотя відбивав удари, Тимко вже добряче втомився, на носі, на білих бровах, на вусах у нього зблискували крапельки поту, він розчервонівся, важко дихав, але не вчахав: йому здавалося, що ось-ось сягне супротивника тупою шаблею – зі сточеним на точилі лезом. Саме на той момент і нагодилася молода Тимкова дружина Оленка. Вийшла в сад за каменем для золива та й зупинилася. Тонка в стані, високогруда, довговида, з плисовими бровами, з ніжними кілечками волосся, що вибилося на шиї з-під очіпка, смаглява (рум’янці грали на тій смаглявості) – надзвичайно гарна, ще й з якимось бісівськи-невпокореним вогником у очах. Може, не вистачило в Тимка снаги впокорити той вогник, може, вона просто жартувала, але блиснула зеленаво-сірим усміхом у Сірків бік, і йому під серцем пробігла лоскітлива хвилька, а обличчя спалахнуло жаром. Він і сьогодні не знає, що хотіла висловити тим усміхом молодичка – підбадьорити (адже він одступав), трошки поглузувати, просто викликати усміх на усміх, але та мить круто повернула його життя. Сіркові сперло подих, і почув на своїх грудях та шиї доторк її білих довгих пальців (це ж вона вишивала сорочки), і голубий туман покотився в його голові. Побачив Оленку й Тимко, замахав шаблею ще одчайдушніше, й тоді Сірко, вдавши, буцім хоче закластися, блискавично вдарив по Тимковій шаблі біля самого руків’я, й жалібно дзвякнула поганенька сталь, зброя випорснула з Тимкової руки; Тимко не встиг отямитися, він навіть не зрозумів, що сталося, стояв і оглядався розгублено. Стояв, похиливши голову, і Сірко. Хвилясте волосся чорніло до білої сорочки, і шабля поблискувала під сонцем. Оленка засміялася (мабуть, вдягнений у вишиту її руками сорочку чужий козак на мить дуже близько опинився біля її серця), взяла камінь і пішла до хати. Її тонкий стан ледь помітно розгойдувався в лад ході, й гойдався вишитий поділ сорочки, й гойдалося, хиталося на гарячій колисці Іванове серце.

Сірко був тоді молодий і неймовірно чистий. Його тіло було гріховне, він знав це, воно кричало про гріх, а він гасив той жар, проганяв пріч пекельні думки, часом навіть накладав на себе єпітимію – спав на голій землі і їв пісну страву, і все одно од кінчика чуприни й до кінчиків нігтів його проймала, пронизувала жага життя, кохання. Гаряча, чиста кров бурунила в жилах, це було й гарно, і трохи страшно, і встидно.

Іван Сірко довго не міг заснути тієї ночі (як і цієї, перед походом, тільки ж надто різні були причини безсоння), лежав у повітці на сіні, й пропікав його до кісток той Оленчин усміх, і дратував її сміх. Й водночас було йому бентежно на душі, почував сором і в чомусь розкаювався. Здавалося, мовби нічого й не було, адже не дав приводу ні до яких прикрих думок про себе, а щось йому підказувало, що повівся не достойно козачого звання. Він устав ще до світу, осідлав коня й поїхав з хутора. Їхав луговою дорогою, пилюка на якій ще була прибита ранковою росою, десь у траві підпадьомкав перепел, й на серці було легко та хороше. Він подобався собі і, хоч Оленка не сплила остаточно з мислі, міг думати про неї просто так, без неслави для Тимка, як про невідомо чию малжонку. Й бив у груди перепел, і легко гарцював кінь, і молодо грала кров, і вірив, що ще спізнає повною мірою карого чи зеленавого усміху, спізнає кохання, й буде воно справжнім та великим. А Тимко нехай розкошує з своєю красунею, він їх обох просто викине з голови. Одначе од Тимка, на власне його безголов’я, одкараскатися не вдалося. Тимко наздогнав його за вітряками й сказав, що теж хоче їхати на Січ. Тепер Сірко вже по-справжньому пошкодував на той Оленчин усміх. Зрозумів, якою важкою була для Тимка минула ніч. Зрозумів, що в того коїться на серці, а що не міг відмовити в такому проханні, поставив вимогу вернутися на хутір та запитати дозволу в Тимкового батька. Адже Тимко поїхав без його благословення. Федір Куций трохи поохкав, та, либонь, і його кортіла думка побачити на своєму подвір’ї Тимка загартованим воїном, який пройшов запорозький вишкіл, похизуватися перед сусідами, в полку, та й на якийсь уряд тоді підіпхнути сина буде легше. Домовилися, що Тимко побуде на Січі до осені. Збирали їх у дорогу обачливо й довго, понакладали в сакви сала, ковбас, всілякого іншого припасу, щоб було чим погамувати голод і закропити душу, й кілька пучечків трави од простуди всунула внукові в сакви баба Оришка, а Оленка поклала кожному по двоє червоних яблук, які долежали у вівшанику до весни. Яблука, що їх поклала Сіркові, були червоніші. Сірко стояв суворий, споважнілий, на Оленку не дивився і яблук Оленчиних потім не їв. Та й усім тим припасом вони покористалися мало. Через три дні вже досягли степу й побачили перші маревні стовпи на овиді й перших орлів. Вони злетіли з невисокої могили, де в торішньому бур’яні лежали людський череп і кості. Чого вони сиділи біля вимитого дощами черепа та почорнілих кісток, чого так довго кружляли над козаками в небі – хтозна, одначе Сірко визнав те поганим провіщенням, хоч Тимкові й не сказав нічого, за мить і їхні коні злетіли з тієї могили, неначе птиці. Та лихе провіщення справдилося наступного вечора: розіклали козаки в байраці біля вивернутої з корінням вільхи невеличке вогнище, прилаштували над ним невеличкого казаночка з пшоном та салом, але не встигла закипіти в ньому вода, як був він перекинутий, а вогонь затоптаний важкими чобітьми. На козаків налетів ляський дозір, який пильнував, аби не втікали на Січ посполиті, їх обох пов’язали й потягли кудись у пітьму. А потім їм просто в вічі тицяли смолоскипом, і вусатий вузьколобий шляхтич гукав: «На сосну здрайців, на найтовщу гілку лайдаків!»

Тимко жебонів, що він син реєстрового полковника Куцого й що батько послав його на Січ покликати додому старшого сина (здобувся на вигадку), але їх не слухали, тицяли руків’ями шабель у зуби і під очі й далі погрожували повісити або посадити на палі. «Знаю я того брата, там їх сто тисяч, тих братів, ви запорозькі вивідники, ось ви хто».

Потім їх обчухрали, як молоді деревця, й кинули до вузької, глибокої ями – вовківні. Тимко колінкував по дну ями й скиглив, як молодий пес, що попав у вовчий капкан («Що буде, що буде, нас порішать…»), а Сірко гнівався, бо не займався обтертий трут і він не міг запалити люльку. («Та не штовхай хоч ти під бока, й так не горить»). А потім, коли галас нагорі затих, він сказав Тимкові, що, поки ночі, треба вибиратися з вовківні. Наказав Тимкові підсадити його, але Тимко скиглив: «Ти втечеш, мене покинеш». Тоді спробував підсадити його, одначе він боявся вилазити з ями перший. Сірко сів і ще раз натоптав тютюном люльку, а коли викурив її, цитькнув на Тимка, й ще раз прослухав ніч, і сказав, що ляхів немає – вони поїхали. Справді, коли вилізли нагору, там нікого не було. Видно, чата справді повірила, що Тимко – син полковника, що це не вивідники й не збродні, завдавати їм смерть не важилися, а вдовольнилися кіньми, саквами та сріблом із Тимкового череса. Сірко на свої три таляри, завбачливо зашиті в онучу, купив у рибалок довбаночку, й нею правувалися до Січі. Над берегом зависла сторожка тиша, ніде не було видно ні лялечки, й Сірко сказав, що тиша та небезпечна й що їм потрібно десь причаїтися та зачекати великого дуба або іншого човна, який ітиме вниз. Але тепер почав насміхатися над Сірком Тимко, він бравував, казав, що в човні безпечно, що їх там ніхто не сягне й що Сірко боїться не за нього, а за себе. Сказати по правді, вони обоє півникували один перед одним, і причиною тому була Оленка, отой її необачний сміх. Так вони попливли далі. Трималися ближче до правого, козачого, берега, але якось, вже недалеко від порогів, зі степу налетіли ординці, й заалакали, й стали кидати на козаків стріли, але жодна не влучила, хоч стріляли зблизька, й Сірко збагнув ту хитрість – їх гнали до лівого берега, де причаїлася засідка. Й він уперто правував серединою річки, хоч стріли свистіли над головою раз по раз, й троє чи четверо татар спустилися до самої води, і їхали за два кидки палиці, й страшно ощиряли роти, й вимахували кизиловими ґирлиґами. Було видко їхні обличчя і луки в руках. Тимко впав на дно човна, а Сірко наліг на весла, й човен шалено летів серединою річки. Татари на конях ярилися й почали ціляти точніше, довелося кермувати ближче до лівого берега, низинного, піщаного, де жовтіли пересипи, на яких сиділи білі чайки. За півверстви нижче за течією в правий берег врізалася зелена плавня, в тих очеретяних нетрях і сподівався сховатися Сірко. Вершники з піщаної одмітини були змушені з’їхати на гору – круча там приступала до самої води, – й Сірко знову повернув човна до правого берега. Й тоді Тимко, що стояв навколішки на дні довбанки, заволав: «Ти куди… Назад… Треба сюди». Даремно Сірко намагався йому пояснити, що там може бути засідка, що то тільки на позір берег пустельний, він навіть скреготів зубами й лаявся чорно, але Тимко не послухався, схопився й стрибнув у воду, трохи не перекинув човна. Сірко йому гукав, щоб вернувся, намагався втримати човна на місці, але Тимко брів до берега, а човен, хоч і повільно, несло за течією. На кручі алалакали татари (вони не могли їхати далі: шлях їм перетинало болото) і стріляли уже навсправжки, намагалися влучити в Сірка, але стріли не долітали, падали у воду. Він налягав на весла, що аж вода сичала під дубівкою і вломився лівий кочет. Далі загрібав одним веслом. Іван оглядався на татар, що купчилися на кручі, оглядався й на лівий берег, де неначе з-під землі виросли татарські вершники – помчали до Тимка. Вони навіть не кидали аркана, він сам біг у їхній полон. А Сірко пересунув довбаночку через піщану косу, що цієї пори відокремлювала Дніпро від луки, й, плутаючись у лепешняку, потягнув її далі, а потім втікав біловоддям у очерети, де татари не могли його сягнути.

На Січі він часто згадував Тимка і його дружину Оленку, й кортіло йому приїхати до неї на хутір та розказати, як добиралися вони до Січі і як татари полонили її мужа. І ще щось манило його на хутір, й серце відгадувало, що Оленка зраділа б його приїздові. Але він не поїхав. Тільки переказав через чумаків Федору Куцому, що його син у полоні в берегових татар, – Сірко розпізнав їх по шапках.

Не раз і не двічі по тому згадував Сірко Оленку й чомусь згадав ось тепер, і спогад той похвилював його. Давно вже немає Куцого, може, немає й Оленки або вже вона стара баба, не знає він, чи живий Тимко, чи викупив його батько, а може, білочубий козак тяжко сутужив на галерах, може, прийняв чужинську віру й одружився вдруге, по-чужинському закону – на татарці. Невідомі путі Господні і людськії теж.