Розділ одинадцятий

Міюський давно збагнув, що й на Січі, хоч тут і набагато більше волі, біда біду доганяє. Тому, в кого десять пар волів, сюди втікати нічого, він не покине свої десятини, оратиме до сьомого поту, адже втікає безземельна сірома, всілякий ремісничий люд, що розорився. Але їдуть сюди й броварники, крамарі – ставлять ятки над Чортомликом, часом оббирають козаків до нитки, на тому багатіють. Чимало скипається всіляких веремій, заколотів, але такої, як оце, колотнечі Міюський ще не бачив, стояв спантеличений і приголомшений. Й не тому, що боявся, – задьористий вдачею, першим кидався на чужі кулаки, туди, де пила мед весела відвага, але тут злидні пили сирівець, і те було сумно.

– Плати, отамане, як обіцяв! – гукнув через голови Явдоким Верша, довговидий, чубатий запорожець. – Бо ж не випустимо звідси.

Сірко стояв, заклавши праву руку за пояс, намагався уговтати січовиків поглядом.

– Я не кую гроші. Військова скарбниця порожня.

– За що ж годували отут комарів? За що хекали сокирами од зорі до зорі! За твоє ласкаве «дякую»? Але ним ми не прокормимось, – юртували козаки.

– Повернемося з походу – сплатимо сповна.

– А як не повернетесь? – вигукнув Верша.

Сірко, либонь, тільки й чекав на ті слова. Очі йому спалахнули, ліва брова круто зломилася, й він пірвав козака за сорочку.

– То ти, кручий сину, з мене мертвого хочеш наперед взяти платню? То ти погрожуєш порубати мені думбаси та стерни? А тоді прийдуть турки й порубають твою дурну голову!.. Якщо не скручу її я.

Він одіпхнув од себе невдатного запорожця, хотів пройти далі, але січовики не розступалися. Вони трохи притихли, але гули, як школярі, коли хочуть явити непослух дячкові. Й тоді Сірко, зметикувавши, що так просто йому не викрутитись, метнув зором по натовпу й, нашиливши оком одного горлопана, котрого сливе знав, ступив до нього.

– Не маєте встиду… Відаєте самі, куди важимося. За море, в грабські землі, до турецької столиці. Ось ти, Феодосію, підеш на першого стерна – розривати ланцюги під Кизикерменом? Йди, там місця стане. Й на розвідних човнах теж!

Козак лупав білими, майже безбарвними повіками. Знав, бідолаха, що то таке – рвати ланцюги, котрими перегороджено Дніпро. Там кожен сажень води під прицілом гармати, турки стріляють наосліп й разять геть-чисто всіх. Рідко коли вдається розклепати ланцюги й цілими прослизнути далі.

– Чого лупаєш вирлами? – не давав січовикові отямитись отаман. – Язик у тебе гострий, як шабля, а шабля – як язик. Чи тут усі такі? Гей, хто охочий на першого стерна, одходьте до того дуба…

Поки запорожці, обамбурені, приголомшені словами кошового, м’яли ханьки, Сірко пішов просто на Явдокима Вершу, й той відступив, за ним розтулилась решта. Але затятий запорожець враз звинувся, схопив рушницю, яка стояла тут же, біля дерева, й звів курок.

– Не підходь, отамане, не підходь! – закричав несамовито, і білки його очей виверталися, й було видно, що ладний на все. – Уб’ю!

– Убивай, убивай, гаде, – скипів і собі Сірко й пішов просто на Вершу, на чорну цівку рушниці, що ледь погойдувалась у руках козака.

– Не підходь, уб’ю! – ще раз закричав Верша й якось дивно верескнув, відскочив убік, в очерет. Сам ховався в зелених хащах, звідтам стриміло тільки довге коване дуло.

– Не дурій, Явдокиме, – суворо, але вже трохи спокійніше сказав Сірко. – Ну ж бо, не дурій. Я не боюся твого стрілу, ось моє серце. Але ж за тиждень похід. І хто поведе козаків, ти? Отакий дурний і варйований? Отож-бо виходь.

А що Верша не виходив, він гримнув:

– Виходь. Бо ти, боягузе, стрельнути забоїшся, а я як стрельну, то й іскри з твоїх очей посиплються. – І він просто за дуло рушниці потягнув Вершу з очерету. Дуло гойдалося навпроти Сіркових грудей. Явдоким тремтів, наче в пропасниці, і покірно йшов за кошовим. Сірко виволік його на берег, Явдокимові руки розтулилися самі, й він випустив рушницю. Сірко поставив її до дерева.