Розділ одинадцятий

– Зате голосний, – заперечив хтось, а хто – отаман розпізнати не зміг. – А твій – як проханий панич…

– Зате ж ну тобі цехмістр. За всіх уміє. А «дячок» і оцих трьох колін не вхопив. – І козак швидко засвистів. Загубиколесо вмів передражнювати «чужих» солов’їв, та так вдало, що ті, спантеличені чи ображені, замовкали. Коли ж усі співи зливалися водне – в тріск і свист, ляскіт і дзенькіт й починало паморочитись у голові, Загубиколесо спиняв їх лютим розбійним посвистом. Солов’ї вщухали, а затим розпочинали знову. Вступав завжди отой молодий, ляскітливий. Обманювався своїм співом, гадав, він приємний солов’їхам. Будив їх од солодкої дрімоти, дратував. Й тоді, обурений, встиджений за весь солов’їний рід, вступав старий, досвідчений співак: «Йохйох-йох – фюіть-фюіть, сюрр, тінь-тінь-тінь».

По ньому настроювались на спів інші.

Сірко подумав, що це слухають солов’їв ті, хто не дослухав їх за молодості. Або й зовсім ніколи не чули того співу. Хіба чує коли солов’я наймит – загнаний у борозну хлоп, захвойданий у росах чабан? Солов’ї – то кохання. Чимало запорожців його не знали. Отако й звіковували – не палені солодкою пристрастю, не обціловані, не миловані. Лихо прогнало з дому, а тут уже нікому було пробудити серця. І все ж Сірко, бувши коханим колись і сам палко кохаючи, дивував тому. Безглуздим видалося, що те незапалене паливо так і залишилось, й згорить уже в могилі. Може, через те на запорозькому кладовищі цвітуть такі буйні червоні маки? Ту таїну знав лише Бог. Козаки про кохання говорити не любили. Рідко вдавалося й кошовому добутися під броню безжурності та кпину. На все життя запам’яталося, як страшно водив у сні рукою по білявих дитячих голівках старий нешлюбний козак Суд, як пестив своїх дітей, котрих ніколи не мав. Він так і помер, не почувши слова «тату». Самі козаки знали одну матір – вітчизну, і одну колиску – стругані на острові думбаси та стерни, яких ще називають чайками. Й то неправда, що всі вони – женоненависники, потурмаки. Сняться їм весною голубі сни, сняться білі руки та високі перса, буває, жага доводить козака до сказу, й кидає він Січ, товариство та йде в слободу, хоч і знає, що чекає там на нього сириця, кийове карання й вічна неволя. Може, й Лаврінові приснився голубий сон? – зненацька подумав отаман.

Гарно співали солов’ї. Мабуть, ніде не було таких співаків, як на Запорожжі. Тут дзвеніли шаблі, тут гуляла воля, і все те перейняли в свої хорали мастакуваті птахи.

Аби не заважати козакам, Сірко не пішов до них, сів просто на ще не вичахлий пісок. Срібно зблискувала проти місяця вода, вона була м’яка і тепла – це відчувалося на відстані. Річки текли вспак, несли свої темні води повільно й тихо, місяць купався у воді, вечір був м’який і лагідний. Такий, як і вчора. Всі вечори інші, хоч і здаються однаковими; просто ми однакові у тих вечорах. Схилився на лікоть, розпростав ноги – відпочивав. Йому болів лівий бік, болів давно, часом затерпав так, що не відчував його зовсім. Дивився, як сходить за Дніпром місяць, слухав солов’їв чи й не слухав, бо думки пішли кудись, як піхота на приступ. Спочатку вернулися до того, що сталося ниньки на острові. Не мав на майстрових козаків образи, почувався винуватим сам, хоч і не міг нічим зарадити ні їм, ні собі. Й втік од тих думок до походу. Кого послати наперед та де зупинитися на першу ночівлю? А далі думка перебігла: де зустрінуть турків і що робитимуть, скаравши ворога на воді, – попливуть назад чи підуть на Буг? Мабуть, підуть на Буг. Спалять мости під Сороками… Мости треба спалити ще до бою. От коли б Самойлович ударив на той час. Кіш послав йому респонс, в якому розкриває свої заміри. А може, заміри коша співпадають із замірами гетьмана? Може, через те й одступив од Ладижина, аби приготуватися до великої волейної потреби? Одначе ж… лишив під басурманином цілий край. Лишив міста і села на поталу ворогові.

В Ладижині застряв і Сава. Не вирватися вже запорожцям із Ладижина. І немає в Сірка сили, щоб стати в полі проти турка. Нема кого послати на підмогу. Та й не можуть запорожці піти під Ладижин, коли по Дніпру пливе до Січі ворожа ескадра. Спочатку треба зустріти її. А тоді зайти ворогові в спину.

Може, й Лаврін поїхав із Савою? – знову зринає думка. Адже виїжджав із Савиною командою. А в Тавинській залозі його не бачили.

Од згадки про Лавріна Сіркові мовби гарячий струменець пробіг під серцем. Пішов хлопець, поніс з собою часточку його, Сіркової, радості. Чи не останню?

Погинули рідні сини, лишилася в роду тільки біла челядь, й нікому передати шаблю. І шаблю, і самопали, і люльку. Що він може передати в спадок дочкам? Хіба що ненависть… Ненависть до ворогів отчого краю і любов до цієї стражденної землі. Це єдине, що може передати їм… І вони збережуть їх. Дочки вміють берегти спадок батьків. Незгірш, ніж сини. Якщо вони справжні дочки своїх батьків. І передадуть у спадок своїм дітям. З чорними бровами й карими очима. Допоки ходитимуть по цій землі чорноброві й кароокі парубки та дівчата, ніякими кіньми, ніякими возами не столочити її шовкової трави. Йому запахи волі передав батько. А батькові – дід з бабою, котрі втекли од пана в степи й осілися над річкою Мжею. Випалили у степу бур’ян, викопали землянку, не побоялися ні звіра, ні злого татарина. Волю вони цінували дужче, ніж власне життя. Перед вела баба.

А може, все це облуда? Адже небагато тих чистих трав лишилося в отчому краї. Потоптали, згодували чужинці своїми кіньми, розтягли по своїх стодолах. Може, й він дурить себе весь вік?

Тоді для чого оця фортеця, оті налаштовані в дорогу думбаси та стерни? Для чого весь вік міряв веслами Дніпро, кінськими копитами Дике Поле? Чиїм велінням сорок літ не випускав з рук шаблі? Був пронизаний всіма вітрами, шмаганий дощами, стріляний і рубаний по всіх сторонах… Що здобув? Склали голови сини, посивіла од горя їхня мати, в страхові за батька живуть дочки. Повів за собою братів, зятів, односельців, кликав усіх, кого міг. Для чого?

Вже сиві тумани обклали голову, старість стоїть за плечима, як старець із торбою… Боже праведний, чому не любиш її, як я… Мою нещасну Україну! Чим вона завинила перед тобою? Чи перед іншими племенами? Хіба люд мій не робочий чи мало пролив крові на свої поля?! А може, мало? Мало тобі, рідне поле, крові моїх синів? Може, тобі ще треба моєї крові? То скажи, як пролити її, щоб уже довіку було вільне? Я готовий, Боже, битися шаблею і з твоїми апостолами, аби це була остання битва на цьому полі!

Моя душа хоче супокою, тіло – спочинку. Але, мабуть, вона не матиме його й на тому світі, пориватиметься сюди.

Сірко важко похилив голову. З літами її все частіше захмарювало тими думками. Вони – мов кулі у зраненому тілі. Не міг через них знайти спокою, тихого життя. Оце: нащо жив, що содіяв, – усе частіше ставало перед ним. Бо ж оддавна розмислював своє життя не як споживання пшона і обшмульгання кармазинових, у п’ятнадцять ліктів, шароварів. Давно, ще коли був живий Хміль, зароїлися йому в голову тривожні думки й уже не одступалися. Якби жив для кармазинів, міг наскладати їх повну клуню, упокорився б, догоджав якомусь володареві, оддав би йому в услугування душу й шаблю. За такий удар споконвіку платять дорого! Заморськими винами, пампушками в меду, солодкими жінками. Бери все, оддай нам тільки волю! І оддають, і сплять у пуховиках, і чорноброві челядниці стелять постелі. І обертають вільних козаків у наймитів. І гребуть під себе, і багатіють. За багатство можуть продати душу.

А він виступав проти всіх вінценосців, проти Самойловича й Дорошенка й сам згоряв у тій кип’ячці. Й через те не мав спокою ніде. Раніше, бувало, поривався душею до Бога, хотів і його звар’ювати своїми гарячими молитвами, запитував, чому це інші народи можуть жити самі по собі, обробляти рідне поле, а його люд не може орати свого поля для себе, одначе розради не мав. Бог жив своїм промислом і велів йому жити своїм. Сірко кидався то в один бік, то в інший, шукав правди, та не собі, а для всіх. Наслухався слів хитрих, облесливих, а ще слів мовби й відвертих, у які вірив і той, хто їх зроняв, та воднораз той чолов’яга знав, що одні слова – для одних, інші – для інших, а часом обдурював і сам себе. Бачив правду на годину і правду до крутого моменту, бачив правду поділену й подрібнену, а єдиної не знайшов. Й стала йому єдиним опертям у житті шабля, вона одна давала відповідь певно, лише на неї звірявся На неї покладався. Це була важка розрада – не страхом, що колись випустить її з рук, а тим, що нею можна сягнути не вельми далеко. Треба дуже багато шабель, і щоб рубали водно. Бо навіть тут, на Січі, є люди пронозливі та хитрі, користолюбиві й нишкові. Щоправда, їх небагато. На Січі нікуди заховатися й нема де заховати крадене. Все тут на виду. І сакви, і зброя, і душа.

Великий, важкий, кований міддю місяць, що був сховався у вербах, викотився на небесну оболонь, його жовто-зелене світло залляло Січ, річку, висвітлило постаті козаків на колодах й одиноку незрушну постать кошового на березі Скарбної.

Отаман не побачив, як зійшов місяць. Сидів, заплющивши очі, і йому чомусь здалося, що плавні перед ним лежать чорні, вигорілі. Страшне видиво явилося кошовому. Вогонь, вогонь по долині, і в тому вогні метаються обгорілі козаки. Болісний зойк вирвався кошовому з грудей, він здригнувся й розплющив очі.

Залиті срібним місячним сяйвом, плавні спали. Й примовкли солов’ї, а з далекої далини линула пісня:

Гей, щоб наша червона китайка,