Розділ одинадцятий

Під явором зелененьким

Лежав козак молоденький.

Його тіло почорніло,

А од вітру пострупіло.

Над ним коник зажурився,

По коліна в землю вбився.

Їх обминали, в їхній бік спльовували, боягузливіші – хрестилися. Ниньки цих не шанували. Хоч їхні слова й справді западали в думки засторогою: виваж усе, якщо боїшся – не йди, а йдеш – знай, що на тебе чекає.

Туман поле покриває,

Де козак той проїжджає,

Ой виїхав край могили,

Край могили-верховини.

«Ти могило-верховино,

Чом ти рано не горіла?»

«Бо я кров’ю окипіла».

«Ой якою?» – «Козацькою,

Половина із лядською».

Ой йдуть ляхи на три шляхи,

А козаки на чотири,

А татари поле вкрили…

На містку через рів, поспускавши до води босі ноги, сиділа варта. Вода в протоках уже зацвітала, не текла ні в той, ні в той бік; тут, на осонні, у затишку, дух стояв важкий, гнилявий, вартові звикли до нього, змагали його міцним тютюновим пахом півліктьових люльок. Дивилися понад дорогу, на тирло. А на тирлі, як і тоді, коли збирався від’їжджати Лаврін, лунали постріли. Козаки не бачили, як підійшов отаман, – стояли спинами до нього, – вицілювали камінці, покладені на вкопану в землю брилу. Більші, менші, ще менші, вони лежали рядком, за четверть один від одного. Цілитись у менший можна було тільки після того, коли влучав у більший. Зараз цілився саме крайній з правого боку козак – гостра зсутулена спина в обтіпаній чумарці, по-осиному тонкий, перетягнутий тонким ремінним чересом стан, насунута на лоба шапка – цілився недовго, стрілив, і середній камінець бризнув увсібіч гранітними скалками. Козак обернувся – він ніби почував спиною, що хтось стоїть позаду, а може, запримітив кошового ще раніше. Це був Іван Міюський. Без борідки, із запорозькими вусами – не схожий сам на себе. Тільки очі вогнисті та задьористі. Кошовий його давно не бачив і ледве впізнав. Він схуд і почорнів, черкеска йому була розстебнута й сорочка теж.