Розділ одинадцятий

Міюський помітив, що посмішка в отамана – щира, майже дитинна. В нього посміхається все: очі – світло-карі, променисті, з зеленавим блиском, зморшки довкола них, брови – ліва заломлюється вгору, права – вниз. Так само вони заломлюються в нього і в гніві, але тоді стають мовби дві хмари, а зараз – гейби м’які сніпки сухої трави. Ще й по одному стріпку з кожного пучка посередині вгору, неначе маленькі крильця в леті. Отаман мовчав, смоктав порожню люльку. Був скупий на слова, стареча балакливість обминула його; на неї хворіють люди марнославні, які хочуть укласти про себе вигідну думку, він тим не опікувався, ще й сам не любив говірливих людей.

Прошуміли в повітрі білі крячки, ширнули праворуч понад неширокою протокою. Міюський спрямував чорну смоляну дубівку слідом за ними. Він тепер здогадувався: вони йдуть направці й мають вийти або на широкий дніпровий рукав, або на Дніпро, одначе чи далеко кінець мандрівки, вгадати не міг. В обидва боки, скільки сягало око, слалася безмежна Військова Скарбниця – плавні, очеретяні та верболозові хащі, острови та півострови, на яких росли чорні та білі тополі, вільхи, берести, чорноклен, а поміж них кущі бересклету, терну, крушини. По деревах вився хміль, на ньому вже закипіли блідо-зеленаві султани, висли вниз; може, від того осокори та клени погойдували верхів’ями, гейби п’яні. Під ними росли ситі трави, здавалося, тільки доторкнися – з них так і бризне зелена юшка. Над плавнями кружляли орли та підорли, їхні гнізда чорніли на вершечках вікових дубів. Ночами на тих дубах гули пугачі, вони гніздилися по дуплах. Туркотіла над головою горлиця, десь далеко шкварчала сиворакша. Птаства тут – гибіль і звіра теж, тільки в цих нетрях важко його добувати. На самому вершечку дуба на сухій гілці сидів орел. Він був старий, такий старий, що майже не міг стиснути кігтями гілку й боявся впасти. Й злітав уже не пружно, а намагався вхопити крильми вітер та полинути на його потоках. Тоді, розпростерши на струменях крила, здавався могутнім і грізним, й качині та гусячі зграї, забачивши його, шугали в очерет. А насправді він був кволий, і боліли йому всі кістки, й боліли рани. Найдужче допікають дві – одна від посланого людиною вогню, а друга від вовчих зубів – добивав на снігу вовка, й той у передсмертній агонії вгородив йому в бік ікло.

Повіки самі напливали орлові на очі, й охоплював примарний старечий сон. Йому то плив перед зором осінній вигорілий степ, то змигувала в хмарі блискавиця, то синьою стрічкою перетинав шлях Дніпро. Орлові ячали лебеді, але він не полював їх уже навіть уві сні. Видива з лебедями – сніговиця білого пір’я і гаряча кров – бачив уже ніби чужими очима, й хтось інший тримав у лапах гнучку лебедину шию. Сам він уже давно полював маленьких, кволих козенят, жирних лисок, не гребував і дохлятиною.

Крізь липкі жовтаві щілини очей орел бачив унизу човна і двох людей у ньому, один з них дивився на нього. Орел поворушив крильми, хотів злетіти, але важко йому було зриватися з вершечка дуба, і він залишився на місці. Якимось притупленим чуттям вловив, що ця людина не завдасть йому шкоди.

Сірко справді приклав до губів пальця, не дозволивши Міюському пугукнути і злякати орла. Човен тихо проплинув попід дубом.

Зненацька закучерявлена з обох боків вербами протока круто повернула праворуч, вони випливли на довге озеро. Пішли краєм озера, понад очеретом. Він стояв молодий, дужий, з нього аж скрапувала жива сила. Десь у темних його нетрях голосно квоктала чомга, хрипіли лиски – в очереті їх видавали білі носики, – попискували курочки. Вони не дуже боялися, то та, то інша перебігала од куща до куща, навіть гребли по лататтю лапами, зовсім як їхні домашні родичі. Десь далеко, либонь, на сусідньому плесі, заґелґотіли гуси, попереду щось гухнуло, здавалося, на острові впало дерево, на мить птаство вмовкло, а потім розгомонілося знову. Високо над плавнями бусол ніс у дзьобі змію. Вона звивалася, а він дужо і радісно махав крильми, бо ж був гарним батьком – роздобув своїм бусленятам вечерю.

Вже почувався свіжий подих Дніпра, його білих вод, що перекипіли на порогах, далі вони течуть вільно й тихо, розливаються по річкових запливах і рукавах, миють шовкові трави й очерети. Вода – як сльоза: вертаючись із далеких походів, козаки п’ють її пригорщами, хміліють, змивають з чола і з пам’яті все лихе, наповнюються новою снагою.

Сірко й далі сидів незрушно, але тепер Міюський гаразд бачив, що то зовсім не байдужість, його обличчя одмінилося, стало тонше, чутливіше. Ледь розширились ніздрі прямого, з невеликою горбинкою носа, крізь бронзову засмагу на щоках проступили рум’янці, очі стали гостріші. Певно, вони схоплювали кожен помах крил, кожен сплеск води. Проте Міюський не міг розгадати, чи отаман дивиться тільки на плавні, чи крізь них ще на щось. Зненацька Сірко ворухнувся, склав трубочкою губи, і з них злетів тихий переливчастий свист, дуже схожий на квоктання чомги. Очерет аж загудів – відгукнулися десятки голосів, а одна птаха навіть виплила на чистоводдя, та, забачивши човна, шаснула назад. А Сірко вже свистів по-куличиному, далі проквилив чаєчкою, – його обличчя світилося хлоп’ячим завзяттям, очі сяяли задьористо й радісно. Він ще раз прокричав чаєчкою, а тоді стулив губи, й над плесом пролунав грізний поклик кібця. Плавні шелеснули і вмовкли.

– Го-го-го-го, – засміявся отаман і чомусь зніяковів, насунув на лоба шапку, махнув рукою: мовляв, греби, чого став.

Міюський наліг на весла.

Отаман був Міюському загадкою, котру хотів розгадати, але не для того, щоб покористатись, а стати в добрій пригоді. Та й не просто було покористатися отамановою приязню, це вже знав достеменно. Бачив: запорожці люблять Сірка, як не любили жодного іншого отамана. За що люблять? Адже норову крутого, не потурає нікому… Трясе їх, як чорт суху грушу. Але й собі – також… Безкорисливий і справедливий. Не зажив на своєму уряді жодної копійки. Ще й не журиться тим. Ота його крута дума, ота нахмареність – то дума не за себе. Він, може, й радий би позбутися тих думок, та не може. Душа кошового присохла струпами, але під тією шкарубкістю лежала така любов, доброта та щирість, що тому, хто до неї добувався, вистачало її на все життя. І упертості, і життєвої снаги там теж вистачає.

Міюський збагнув усе це недавно. Й не з того, що кошовий не видав його царським посланцям, ще й звелів до літа внести за нього з кошової скарбниці плату за їжу в курінь, а з того, як той клопотався за простих козаків, з того, як слухав увечері, сидячи на призьбі, кобзаря, як зараз щиро, майже дитинно вдивлявся у плавні.

Отаман справді любив плавні. Тут розкошувала його душа. Любив мандрувати по річках, безконечних протоках і єриках, ніхто краще за нього не знав їх. Здебільшого мандрував сам, йому подобалося запливати в зелену глухомань, віднаходити нові, раніше не бачені куточки. Був непосидючий, в курені та канцелярії нудьгував, намагався якомога швидше вирватися звідти. В отамановій голові завжди крутилися всілякі химерії. Він часто наштовхувався на усталені звичаї, які хоч і поважав, але часом проламувався й крізь них. Загадував плести велетенські, котрі б порятували Січ од голоду, сіті, ставити на човнах не по одній, а по дві щогли, навіть був вигадав з ковалями човен, на якому можна було потай підпливати до ланцюгів, якими турки перегороджували Дніпро, й розклепувати їх. Той човен робили з двох, покладених один на одного, міцно припасованих і засмолених, знизу чіпляли мішки з піском, човен весь ховався під водою, зверху стриміло тільки жлукто, в яке виглядав дозорець. От тільки гребти на такому човні було важко.

Човни на два стерна – теж його придумка, проте не теперішня – давня. Скільки тих справ переробив за вік! Скільки січ перейшов! Клопотався запорозькими справами, а життя, всі його радощі і присмаки залишав на потім. І ось воно проминуло, як ота біла квітка в потічку. Проминуло не почавшись? Зберуться увечері в курені козаки, й почнуть деякі вихвалятися, скільки зачерпнули жменями зерен із золотого засіву життя, майне і йому в голові чорна думка, але й щезне одразу. Хіба в тому суть твого, чоловіче, буття? Хіба його можна виміряти цеберками медів, які спив, казанами каші, м’якими пуховиками і пухкими молодицями? Не понесемо на той світ із собою медів і не поволочимо пуховиків. Правду каже ієромонах – щастя в тобі. Воно в Божій красі, в оцих плавнях, високому небі, гострому помаху шаблі, в голубій ясі перемоги. В думці про те, що прожив чесно, звершив для товариства, для рідного краю все, що міг.

А хіба звершив усе? Хіба на таке сподівався? Але цур йому. Тим ще матиме час каратися. Новий клопіт сушить голову. Отамана непокоїло, чи скінчили теслі роботу, думка про те перебила всі інші, він став нетерпеливитись, Міюський завважив це й погнав дубівку швидше. Широкою й глибокою протокою увійшли в озеро, з другого кінця якого білів широкий доплив. Понад лівим краєм озера стіною стояв очерет, а понад правим тягнувся високий, сухий острів. Вподовж усього острова стояли прип’яті до вкопаних у землю колод човни – прудкі стерни й ще більші, з крутими вигнутими боками та невисокими щоглами, – думбаси. Їх було багато й здебільшого нові – біліли свіжоструганим деревом та поблискували смолою. Міюський почав рахувати, та збився на третьому десятку. З того боку в озеро саме заходив один такий човен – опачини дружно лягали на воду, він плив швидко, та враз всі опачини, що були по лівому боці, впали в воду, а ті, що з правого, зависли у повітрі – човен крутнувся на місці й кормою посунув до очерету. Запорожці опробовували човен на хід. Коли думбас підійшов ближче, Міюський налічив на ньому двадцять чотири веслярі. На думбасі сиділо два керманичі – на гузі та на прові, той, що на гузі, – головний, він кермував деменом, а той, що на прові, – довгим загрібним веслом. Запорожці на думбасі помітили отамана, вирішили привітати його – розігнали човен, пройшли, піднявши вгору весла, повз маленьку дубівку, й вона загойдалася на високій хвилі.

А на березі теж юрмилися запорожці, здебільшого голі до пояса, обкурені димом, замазюкані в смолу, й лунав стукіт сокир та довбешок, дзвеніло залізо й тріщало дерево.

Міюський знайшов щілину між двох стернів і спрямував дубівку до причалу – високої лісяної запруди у воді, на яку од берега були покладені важкі липові верхняки.

Отаман вітався з майстровими та гребцями, щось розпитував, а Міюський пішов берегом. Повсюди горами біліли тріски, валялися важкі дубові бруси, необтесані й необкоровані колоди, теслиці, чорніли якісь рогачики та важкі, обплетені лозою «кобили». Од них до води падали гінкі сосни – тут і там лежали потерті, мовби погризені зубами, соснові кругляки та всіляке дрюччя. Либонь, на тих «кобилах» і майстрували човни. В самому кінці на передостанній із них ще стояв недобудований думбас, його, мабуть, і не збиралися добудовувати – не видно було ні загнаних у дерево сокир, ні свіжих дощок – либонь, облишили, побачивши, що однак не встигають спустити на воду до походу, а може, щось там не так змайстрували й просто покинули.

Донського отаманця змагала цікавість, – сам майстрував на Міюсі човни, тільки менші, – заліз на думбас, обдивлявся. Малий, легкий, стрибав з ребра на ребро, як білка. Помостів на кормі та носі не було, й добре видко все черево корабля: важке, суцільне, з липи дно, нижні облавки з дубових дощок, верхні – із соснових, і дубові ребра, й дубовий брус – з двох деревин, скріплених посередині, біля щогли. Пахло свіжими стружками, смолою, гірким людським потом. Міюський лазив довго: видивлявся, як щитовано дошки, куди вправлено кочетки, намагався відгадати, що то за залізні гаки вподовж бортів, бо розпитати не було кого. Всі корабели зібралися по той бік причалу довкола отамана біля купи велетенських кітвиць, які стояли стійма. Там точилася якась розмова, вельми голосна і, як видалося Міюському, гаряча. Гомін наростав з хвилі на хвилю, й злітали важкі, мов удари келепа, окрики, вже й отаман вимахував правицею, як шаблею, й це занепокоїло Міюського. «Що воно може бути? – подумав. – Адже то не мирна балачка».

Набачився на Дону й на Січі отаких кгвалтових кругів, де розривають на грудях кунтуші, де в поміч слову стають кулаки, а то й шаблі та сокири. Міюський пішов до гурту, котрий фуріював, – там зібралося кількасот пар личаків та чобіт і тепер важко тупотіли, перемішували із землею давно витолочену траву. Одначе вар’ювали не всі запорожці, чимало їх, здебільшого ті, що стояли за спиною в отамана, дивилися в землю, декотрі тихенько відходили до човнів, поралися біля них. Колотилися здебільшого майстровики, нетяги, голоколінчики, ті, хто став до праці за плату, хто не йшов у похід. Не всім вистачало на човнах місця, не всі й воліли нести свої голови під кулі.