Розділ «Частина третя»

Довбуш був певен, що чоловік передасть. Був певен і в тім, що попик, діставши таку відомість, доконче ж дасть знати Рушелеві, що от, мовляв, нагода вам одним замахом знищити опришків. І в тім, нарешті, був певен, що Рушель не захоче ж упустити такого випадку, забере все своє військо (на тридцять же опришків), оголить свій двір – і…

Так воно все і розігралося, як по-писаному. Олекса випровадив своїх хлопців аж під сам замок, укрив у кущах так, що їм усе було видно: як Рушель на чолі свого до зубів озброєного відділу виїхав із двору, як вони поїхали в напрямі села на засідку.

Смерком ударив Олекса на безборонний двір, з легкістю його опанував, і хлопці добре обловилися: здобич була багата. При відході двір було запалено з усіх боків.

Рушель сидів у засідці, коли його торкнув хтось із слуг.

– Пане! А чи то не наш двір горить?

Рушель глянув – і онімів. В одній хвилині зрозумів, жертвою якого пекельного плану став.

Побіг, як шалений, додому – і знов опришки мали приємність бачити, як мимо них у найбільшім безладді бігла юрма озброєних людей із Рушелем на чолі. Дехто з хлопців хотів стріляти, але Олекса не дозволив. Він не хотів вчиняти непотрібної битви, а потім хотів усе закінчити гумористичною виходкою.

Попик із Воскресінець, бачачи, що вже пізно, а нікого нема – рішив, що Довбуш, мабуть, довідався про засідку і не прийде. Звелів слугам убирати зі столу. Тільки що вони почали – а тут Олекса.

– Ой, га, єгомостику! Ци я не казав тобі, що прийду із хлопцєма вечеряти? А ти так борзо ізбераш…

Лице попа стало таким глупим, що вся ватага гримнула сміхом. Дійсно, вся ситуація в цілому вийшла одним великим жартом.

Загалом похід можна було зарахувати до числа вдалих – і була се мало не остання удача Довбуша. Але трапилася ще одна, і то цілком несподівано.

IV

Жив у Косові багатий, дуже багатий купець Меся. До контрибуції на користь Довбуша він, як найбагатша особа, мусив класти найбільше – і це його дратувало. Коли через Косів промарширувало «військо» смоляків на чолі з Пшелуським, Меся рішив, що щаслива звізда Довбуша вже загасла і що коли давніше на нього, як на помазаника удачі, не рекомендувалося піднімати руки, то тепер уже дозволяється.

І Меся задумав: поки там смоляки, військо, полковники, поки вони там що зроблять чи не зроблять, а я, Меся, скоріше них управлюся сам. А тут похід до Воскресінець. Меся уже знав про нього, бо хтось бачив хлопців у лісі й сказав у Косові.

Назад, значить, буде йти Довбуш Коломийським шляхом, бо на конях.

Один ґазда з Ясеня був винен Месі сорок талярів і саме приніс їх віддавати. Віддає, а Меся відхиляє руку.

– Ні! Чуєш ти, ґаздику? Я тобі лишєю тих сорок талєрів і ше тобі додам сорок талєрів – лиш страть мені Довбуша.

Чоловік зблід. Всякі почуття заштурмували душею.

– Но преці… та-бо єк я го можу стратити, коли він вбив би мене з маху, на шкрепітки би посік.

– Ні… Ци ти потрібуєш за барки з ним ставати? На тобі оці білі порошки і йди ти з ними до пістинцької керниці. Сєдь там та й сиди. Довбуш тепер за Коломийов на рабунках і за день, за два ме вертати. Та буде йти на Пістинь[72] і вже конче ме припугювати коло тої керниці. А ти як побачиш, що опришки йдут, усип цес порошок у керницю й кікай. Ніхто не ме нічого знати, ніхто не буде видів – а вісімдесєк, а то й усі сто талерів маєш у кишені. І то згори.