Розділ «Частина третя»

Меся побачив, що скоро він один зостанеться на вулиці. Забіг у перший-ліпший двір, прибіг до стайні, стрибнув у ясла і почав загрібати себе сіном, хоч там було його трохи.

Але Олекса бачив його іще на ринку, стежив за ним і от тепер прийшов до стайні.

– Їй, шо ви, пане Месю? Таже тут вам невигідно. А йгіт-ко ліпше на простір.

Узяв Месю під ребро, підняв угору, як ляльку, й, так викручуючи ним угорі, йшов по ринку і кричав:

– Дивітси, багачі! Най си варуєт кождий із нами заходити! А котрий си не встережет – буде й йому, йк цему Месі.

Так прийшов до Месиної хати і як швиргонув ним об поріг. Меся перервався надвоє, як жаба, – оповідали потім опришки. Хату Месі й його крамницю розграблено дочиста. Досталося й іншим торговцям косівським, але то вже без плану…

Тепер Пшелуський.

Досить уже грати потемки. Треба якось же увійти в контакт, щоб знати точно, де він знаходиться. А то так, чого доброго, можна й наштовхнутися несподівано. Гори горами, а сто двадцять душ озброєного війська – то таки не жарти.

Довбуш рішає йти назустріч Пшелуському. Дорогу вибирає через Скупову, думає при тім так: «Єк ішов пан полковник на Чорногору, видев, таки через Жєб'є, бо єнчої дороги не знав, а хуч би й знав, то би не пішов кінно. Теперка він нас там не знайшов. Єков дорогов ме вертати? Такой на Жєб'є, бо то найкоротше та й їжджена. А ми підемо почерез Скупову та й будемо у пана полковника в хвості. Де схочемо, там найдемо».

Від Косова вже не йшли дорогою, а навпоперек, через ліси й на Краснопільський потік. Коней продав Олекса корчмареві по дорозі за дешеву ціну.

Перейшли ріку, попали на Дідушкову Річку. Тут жив дуже великий багач гуцул Дідушка. Казали про нього, що він ходив іше на грабунки із Пинтою й Пискливим. Можливо, що була то правда, бо звідки би інакше стати таким багачем?

Довбуш гадав, що має мало запасів поживи. Підкликав одного з хлопців і сказав йому зайти до Дідушки, взяти терх сиру. На признаку дав чепелика свого.

Леґінь побіг, бо це ось – на високому горбочку й хати Дідушкові по праву руку. З двору Дідушкового можна патиком кинути аж на дорогу.

Ось перебрели потік – і вже Голови. Гарне село. Люди тут усі товариські, дуже опришкам сприяють.

Потік мечеться то туди, то туди. Разів дев'ять його треба брести, поки Голови пройдеш.

От гайок підчищений – і кінець Головам. Зараз розпочинаються Просічки, головний плай на гору. Наздоганяє той леґінь, що бігав до Дідушки.

– А сир?

– Ає, сир… Прийшов-сми ід' нему – а він у хаті лежит. Так ну й так – казав Довбуш, аби-сте дали терх сиру, а чепелик на признаку. А він єк крикнет на мене: «Забирай – си, – кае, – видцив, доки я не встав. Твій Довбуш розбійник, – кае, – та й го тра завісити». – «Ой, га! – кау. – А хто би вішєв?» – «А хуч би й я, – кае. – Ік насип'ю повен наголовник червоних – приведут ні Довбуша з'єзаного, та єго голову до Станіслава дам».

Довбуш вислухав і нічого не сказав. Бач, як підняв голову, коли ще тільки появився Пшелуський: «Но, най кємуєт Дідушка. Зараз лиш нема часу вертатися, най єнчим разом».

Вийшли на Скупову – аж зраділи, дихнувши чарівним повітрям полонини. Це все дихали чортзна-чим там, на долах.