Розділ «Частина третя»

Напилися води з того чуркала, що всіх люде не помалу живує: на високій горі б'є з-під землі струя води в півхлопа зависоко і як дві руки людських завтовшки. Якої сили треба, щоби виперти воду на таку височінь та ще й пустити фонтаном.

Бистрим маршем пройшов Олекса цілий ряд верхів і полонин, де менше міг сподіватися заходу Пшелуського. Ціль була: Гаджіна, Шпиці – от там можна сподіватися.

Подвоїв обережність Олекса, підходячи до тих місць. І ненадаремне. Єсть.

Натрапили на слід. Навіть на два: на однім і тім же місці двічі попасали – як туди йшли й назад. Останній слід був недавній, значить, Пшелуського можна догнати.

Бічними дорогами скочив Олекса, забіг дорогу смолякам, став у такому місці, де скали зійшлися вузько й ватага мусила їхати гусака. Розпорядився, кому як засісти, коли й куди стріляти, але твердий наказ дав, щоб не було безпорядочної стрільби, чекати його, Довбушевого, вистрілу.

– Дивітси! Аби ніхто си не наважив стрілєти перший. Засіли.

Тихо стало. В звичайному лісі ніколи так тихо не буде, як смерековому, бо тут нема птиць. Стоять дерева, як намальовані, й не колихається ні одно й найменшою гілочкою. Як стихнуть ті звуки, які ти сам робив, – не вчуєш більше жодних. Мов у морську безодню, потонеш у цю глибоку тишу. Недурно й епітет до неї «глибока»…

Потонули й опришки, але ненадовго. От чути тупіт коней, гомін багатьох голосів. Серця в усіх леґінів забилися. Оглядає кожний пістоля, поправляє порох на полиці… Напереді сам полковник. Вусатий, здоровий і, мабуть, випити любить. Думає, що Довбуш хтозна-де і яким небезпечним місцем ще без обережності. Небагато ти так навоюєш.

Проїхав. Проїхала голова колони. Проїхала середина. Проїхав хвіст. Вже виїхали всі смоляки – а сигнального вистрілу нема. Що таке? Що сталося? Пістоль не спалив? Таж має другий. Має третій. Має рушницю. Зрештою, то міг крикнути: «Бийте!..»

Опришки сидять кожний у своїй засаді і з дива не можуть вийти. Нетерплячка їх б'є.

Коли тупіт утих, Довбуш перший вискочив на стежку й тихо свиснув. Лице його було бліде, але якесь урочисте. З усіх боків посипалися опришки, і у кожного на устах був один запит:

– Чо не стрілєв?

– Чімунь не давав знаку?

– Шо си стало, пане втамане?

А отаман стоїть якийсь розморений, ніби втомлений. Наче посміхається, але то не усмішка радості, а якась усмішка болю.

– Не жєлуйте, браття, шо-сми не дав знаку стрілєти. Подививси я на тих смолєків – аж то наші люде. Говорут по-нашому, гет усе… Мені чути було, бо я близько сидів. То оден каже, шо жінку лишив дома та й гіти малі, журитси… А другий-то, кае, служба наша проклєта, шо, каби мож, зара би кинув. Лиш пан силов видав у жомнєрку… Та й вигів я, шо то наші люде, а пішли в лєцкий зліб, аби жінок своїх та гітей прогодувати. А йк ми їх виб'ємо – хто тоді гіти бінні прогодує?… Та жєль ми серце потис та й не дав-сми знаку стрілєти…[73]

Довбуш говорив це якось особливо м'яко, особливо чуло, але… До опришків це не доходило. Обличчя їх були якісь суворі. Видно, вони не сподівалися, ніяк не сподівалися вчути від свого отамана таке.

Загальну думку висловив Федір Джамиджук:

– То все дуже добре. Лиш я хтів би знати, най, так кажім, вни нас іздиб'ют де. Ци й вони нас так само пожаліют, єк наш вотаман їх пожалів? От ми видитси, нє. Вістрилєют, єк кутюг.

Це Федір. А за ним обзивається його брат: