Розділ «Частина друга»

– Ішов…

– То чімунь не знаєш де, шо й єк? Дивиси – баба раз йшла, а все знаєт.

– Вона, мабуть, ішла вдень, а я нічми біг, бо за мною могла бути стежа.

Щодо Мокрини, то Довбуш був цілком задоволений. Як не була пригнобленою, коли бігла сюди, але, видно, її ніколи не кидала думка, що не кому, а їй доведеться згодом вести ватагу, отже, треба знати довгість перегонів, місця сховку, перепочинку, нічлігу. І вона все так добре запам'ятала, що Олекса дивувався.

– Сеї ночі треба борзо йти, бо лісок буде не скоро – аж за Лахманівкою. Село мож обійти, – додавала поспішно, попереджаючи запит – чи треба буде йти селом. Все це подобалося Олексі – і тим більше на тім тлі не подобалося поведення отого Яська Воротили – так себе називав зайда. Він не знав назви ні одного села, ні одного лісу – нічого. Раз тільки, минаючи якусь корчму на окраїні, зайда оживився й скрикнув:

– Оту-о ми попасали!

– Хто це «ми»? Зайда змішався.

– Та то я… як ішов, то попросився до одного пана… пустив на заберда сісти… так я…

– Ти ж казав, що нічми йшов-єс.

– Що ночами, а що і вдень, бо їсти треба ж було…

Погляне, погляне на зайду Олекса, покрутить головою. Поділився думками із Василем-спузарем. Той теж каже, що з зайди якась людина непевна.

– Ти, Васи, поглєдай.

– Добре.

І Василь обіцяв поглядати й товаришеві своєму сказав Палієвому, а помимо того одної ночі Воротило спинився на мить, ніби по своїй нужді – і тільки його й бачили.

У себе дома опришки не дали би далеко втекти, але тут, на чужині, де вже було думати про погоню. Тут би самим під погоню не потрапити.

Ся втеча ще більше затривожила хлопців.

– Це йкас біда була…

– Ік наш отаман кожному довірєє…

– Може ровту на нас наслати.

– Ци би не вернути д'хаті?