Розділ «Частина друга»

– Грифеля Яська.

– Пане Довбуше…

Злотніцький хотів надати своєму голосові мужності й навіть діловитості, але не міг; голос зривався й пищав.

– Пане Довбуше… Беріть мої гроші, беріть усі мої цінності, я вам сам усе вкажу – тільки не мучте мене.

– А ти, як тебе просили не мучити – ти слухав?

– Я більше не буду. Я дам вам велику клятву, що більше не буду.

– А житє тим вернеш, шо єс позабивав?

– Я їм життя не верну, але я забезпечу їх родини. Я відпущу їх на волю… Я всіх своїх підданих пущу на волю – лиш пустіть на волю і ви мене. Беріть мої маєтки… все…

– Не по маєтки твої прийшов-сми суда, а по твою душу – аби ти людей бирше не мучив.[70] І не проси, і не трать слів дурно – все одно вмреш у лютих муках.

Схопив свічу і підніс її до руки пана. Злотніцький закричав, заборсався, але зв'язаний був міцно.

– Пали другу руку, – крикнув Олекса Мокрині. – Преціж він твого сина забив.

Мокрина похитала заперечуюче головою й відвернулася. Прискочив Дрислюк і почав палити другу руку. М'ясо зашкварчало, і скоро на тім місці, де торкалося полум'я, стала чорна обуглена маса.

Пан уже не верещав, а тільки мукав. Очі його вертілися, як два колеса і, здавалося, от-от вискочать з орбіт.

В хаті, видно, увечері палився камін. Ще жевріюче вугілля лежало обіч недопалених головешок.

– Дати би грані у пазуху, – запропонував Дрислюк.

– Сип. Він карав людей роками, а єго мук єка година.

Коло каміна лежали щипці. Дрислюк витягав жевріючі вугілля і клав на груди панові. Той борсався й скидав. Вугілля палило підлогу.

Олекса наступив ногою на плече панові й придавив його до землі. Скоро і груди, і живіт пана покрилися червоними гарячими жаринами. Сморід пішов по хаті.

Довбуш стояв над паном і дивився. Погляд його був суворий, але холоднокровний. Ні одної крапелиночки жалю не було видно в тім погляді. Це був не гуцул Олекса Довбуш, а втілення народної помсти. На одну шалю ваги його душі складалися сотні літ важких терпінь синів і дочок його народу – і низько впала шаля та. Скільки б не поклав Олекса панських терпінь на другу чашу – не вирівнятися вазі. Тому погляд Олекси такий суворий і не показує жалю, бо немає його в сій душі.

Вугілля почало пригасати. Олекса бистрим рухом відкинув свою ногу, блискавично замахнувся барткою і шваркнув по правій руці пана. Рука відділялася від тіла, але що була прив'язана, то зосталася на місці.