Розділ «Частина друга»

Не будемо переповідати, як ішли наші, а тільки Довбуша вони нарешті знайшли.

Жолоба й молодого Твердюка Олекса радо прийняв до ватаги. Бабу Мокрину вислухав у суворім мовчанні. Слів вона виговорила мало, але зате кожне з них так було насичене горем, що Олекса вже й не розпитував. Для нього ясно стало, що коли він, Олекса, хоче дійсно бути месником людських кривд, то ось вона, арена його діяльності. Якщо тут не втрутитися Олексовій бартці – то де ж іще?

Правда, виправа буде небезпечна, бо то далеко в глибину Поділля, околиця густо заселена й цілком незнайома, треба здатися на вміння Мокрини провести. Але при всяких умовах вирішив піти.

Своїм поводженням взагалі й своїм останнім учинком Злотніцький, а з ним і поміщицтво взагалі кидало визов Довбушеві. Ти кажеш разом із твоїми братами селянами, що пани перелякалися опришків і стали м'якшими. Так ось тобі. Знай, що ми тебе не боїмось і наплювати нам на всяких опришків. Як били ми селян, так і будемо бити. Як уважали себе за Богом поставлених владик, так і уважати далі будем…

Треба показати їм, панам, що таке опришки й що таке Довбуш. «Без мене ви могли іще таке виробляти, але тепер я є на світі. Треба бути уважнішим».

Спитав Мокрину:

– Поведеш?

Та кивнула головою.

– А дорогу добре знаєш? Бо то не один чоловік має йти. Де переночувати, де приховатиси.

Мокрина казала, що мала все це на увазі й добре примічала всяке місце, яке чи то вдень, чи вночі могло би стати придатним опришкам.

Олекса почув повне довір'я до кожного слова цієї жінки й не розпитував більше.

– Іди відпочивай. За день-два будемо йти.

З другим оскаржителем свого пана було трохи складніше. Оскільки баба Мокрина була маломовною, остільки багато говорив цей зайда, видно, все чогось боявся. Коли Олекса втуплював у нього свої очі (навчився дивитись проникливо), зайда починав мнятися й плутатись.

Похоже, що вся його промова заучена. На всі запити, яких можна було сподіватися, зайда давав бистрі й вичерпуючі відповіді. Але коли Олекса задавав прості, лиш неможливі до передбачення запити, зайда викручувався як міг. Так, наприклад, Олекса запитав:

– А кілько покоїв у вашого пана?

– Як то – кілько покоїв?

Це був запит для відстрочки часу відповіді.

– А так: кілько в панцькому будинку покоїв?

Зайда здвигнув плечима й криво посміхався.

– Чи він мене в гості звав, що я мушу знати, скілько у нього покоїв? Видко з двору, що хати великі, а скільки там кімнат і що в них стоїть – не знаю…