Розділ «Частина перша»

– І перевертати нічо не буду, а так собі піду та й принесу берфелу.

– Ой га, єкий ти футкий!

Слово за словом – і Олекса йде в заліжку, що восени, коли всі підуть з полонин, він вернеться серед ночі й принесе берфелу, на якій буде покладено знак, що се іменно та. Всі були страшенно зацікавлені, чи зробить мара що Олексі. Не тільки з сеї полонини, а й з інших. Аби він не піддурив і не пішов до стаї в усьому оберненому, йому зашили сорочку, зашили гачі, голку відобрали з кресані – словом, забезпечилися перед обманом цілковито. А Олекса тільки сміється:

– Оце прийду гет цалком дурний. Шо мара маров, а тосте розум мені зашили.

Се натяк на бабське повір'я, шо як зашити на людині сорочку, то зашиєш разом з тим і розум. Пішов Олекса вночі, приніс берфелу, приніс ложку одного з товаришів, що той забув був у стаї. Ознаки безсумнівні. Всі на нього дивляться, дошукуються очима слідів боротьби з нечистою силою – нічого не видно. Питають:

– І нічого тобі не виділоси?

– А чому ні? Єк прийшов-сми туди, а там мара стоїть така завелика, йк смерека. Так вогорит ід мені: «Дай око горівки, то тє пушшю за берфелов. А ні, то з'їм із калюхами зовсім…» Шо ту мені дієти, шо горівки не взєв-сми… Перекрестив-си – а вно сі перевергло у пса. Та й у того пса шіснаціт ніг, а в куждій нозі рот, а в нему сім зубів. То йк кланциєт усіма тими зубами, то такого ми пуду дало…

І меле, меле, аж поки всі догадалися, що то він на сміх. З того часу загально було признано, що нема сміливішого над Олекси леґеня. Пастух із нього вийшов знаменитий. Його охотно брав кожний ватаг, але він ішов не до кожного.

Особливість його пастухівства було те, що він ніколи не вживав жодних чарів, примівок, ворожбитства, усіх отих спльовувань, заговорів. З того всього він сміявся й казав, що совісний догляд за скотиною допильнує її краще від усякого чарування. Той факт, що дійсно у нього маржина завжди була в порядку і без примовлянь, на багатьох впливав. Або таке. Коли ватаг уперше приходить на полонину, то він насамперед кладе живу ватру. Але кладе її конче на підкові. І підкова та мусить зоставатися в огні весь час, поки в стаї йде праця, аж до осені.

«То закладаєтси, ади, проти граду. На таку стаю, де торит підкова у ватрищі, ніколи град не б'є, бо вна, підкова, вже бита й піхана».

Це загальне вірування, і ніхто не піддає його сумнівам. Олекса, замість того, щоб доказувати словесно – зрештою, у нього не було й аргументів, – береться до такого способу. Взяв витяг потихеньку підкову з ватри і повісив її на кумбуку. Повісив так, що її легко можна кожному побачити, але що туди ніхто не додивлявся, то так вона й довисіла до осені. А восени завів Олекса при вівчарях із ватагом таку бесіду:

– Ото дєкувати Богові сєтельному, не била нас ні раз громовице сего літа…

Ватаг задоволено посміхається.

– Бо я знаю таке, що ніколи там, де я, громовиця туда не вдарит.

– А шо би то було?

Ватаг ніби не хоче спочатку говорити, але що всі його просять – каже:

– Я підкову кладу у ватру. Докив та підкова у ватрі – грім не вдарит, нє… Але лиш би кинув підкову з ватри – ого! У ту мінуту би грім увалив у саму середину стаї.

Олекса посміхається мефістофельським посміхом.

– Ано-ко, браччики, йдіт суда – я вам шос покажу.

Усі йдуть, Олекса підводить до кумбука. Спокійно теліпається підкова на мотузочку.