Розділ «Частина перша»

Єлена мовчала. Відчула, що навряд чи можна жінці єгомостя сказати – убила би… Зрештою, й сама Єлена не знає, чи піднялася би до такого остаточного вчинку.

– Повторяю вам, що єгомость особлива людина… і…

Єлена пристрасно схопила їмость за руки і майже скрикнула:

– То пошо ж вни го кличют? За йков бідов? Шонегілі, шонегілі, а не раз, то й серед тижнє… Най уже раз дадут му спокій. Най го не чіпают.

Гірко було їмості чути ці слова. Спільності з її чоловіком тікають, бояться її… Відчула навіть якусь образу в тому й холодно якось сказала:

– Он двері. Підіть і скажіть це все йому самі. Скажіть, що він навчає вашого чоловіка на все лихе, що він розбиває родинне щастя, що ви забороняєте йому це робити, а коли не перестане, вживете більш рішучих заходів.

Єлена підняла перестрашене, все в сльозах лице.

– Я?… Туди?…

– А бачите! Не пішли бисьте, правда? А чому ж хочете, щоб я пішла?…

– То ваш ґазда…

– Що з того, що мій? То я маю його вчити, як він має поводитися і що має робити? Він знає все, в сто разів краще мене знає. А ви свого чоловіка вчите? Вказуєте йому, що він має робити? А як пробуєте, то чи він вас слухає?…

Єлена опустила безсило голову. Вічна другорядність ролі жінки була, показується, не лише долею села, а от і у панів…

– Не наше діло вчити наших чоловіків. Вони краще знають, що їм робити. Як попросять нашої поради – ми уділимо їм її з цілого серця, з усією щирістю й любов'ю. Коли будемо бачити лихо – постараємося відвернути його від любих нам істот. А несила буде – терпітимемо разом із ними й за них. Але навчити їх, як вони мають робити, – ми не зможемо і… не сміємо. Він глава, він відповідає перед Господом…

Матушка хвилювалася. Сльози тремтіли у неї в очах і в голосі.

– Тому, мила дитино моя, здається мені, що нам, поки що, робити нічого. Чи ти би просила свого чоловіка більше сюди не ходити, чи я би просила свого більше не кликати – однаково вони нас не послухають. Ми думаємо по-своєму, а вони думають по-своєму. Дійсно, щось вони затівають. Щось, мабуть, велике і… небезпечне, але несила наша їх від того відвести. Тому най твориться воля Господня…

Єлена тихо плакала. Їмость гладила її по голові, як дитину, а у самої сльози безперервними струмками текли по щоках.