Розділ «Частина перша»

– Хто це такий Олекса?

Коли довідався, що се той самий, що кожного року ходив на полонину на заробітки, сказав:

– О… Я так і знав. Недурно я не хотів того. От на моє й вийшло. Набрався там опришківського духу – і роби тепер що хочеш.

Розпорядився привести Олексу.

– А як не піде? – спитав хтось із гайдуків – і в тоні почулася зухвалість. Один-єдиний випадок непослуху вже будив дрімучі інстинкти навіть у гайдуків, і в тому зухвалому запиті звучало: «А що? Бачиш, що й тебе можна не слухати. Отже, будь обережніший. Сьогодні гуцул наплював тобі в жменю, а завтра це можемо зробити й ми всі…»

– Як не піде? Як він сміє не піти, коли пан кличе?

– А так. Візьме та й не схоче.

– Ого!.. – Пан скрикнув, аж запищав. – Тоді застрілити його там, як собаку!

– З чого? – пошепки запитав оден гайдук другого у тов-пі і назвав такий інструмент, з якого справді стріляти не можна…

XXVII

Гайдуки побігли. Стріляти вони не думали, бо таки не було з чого, а оттак, силоміць приволікти, ляпасів надавати дорогою, налаяти найогиднішими словами – це охотно.

– Заберім кілля, – запропонував хтось оглядніший. – А то як кинеться на нас із сокирою, а ми з порожніми руками.

– О, вже й кинеться. Чому йому на нас кидатися? Хіба ми своєю волею?

Уже не готувалися проявляти власної ініціативи, уже затулялися за панську волю.

Олекса, на превелике здивування, не сказав і слова проти. Неначе ждав, бо сидів у хаті. Мати одразу почала заводити, але старий Василь крикнув:

– Заткайси! – і послушна від віків женщина одразу вмовкла. Тільки хлипала.

Дивна то була процесія, що оце зараз ішла селом. Вільною розвалистою ходою, мов предводитель, йшов попереду Олекса. А ззаду на певнім віддаленні, мов боячись наблизитись, згромадившися купкою, йшли гайдуки. Гуцули ставали й дивилися вслід.

– Анно… Дивиси – Довбушка Олексу повели гайдуки. Жінки вибігали, дивилися й собі, потім кивали головою.

– Чо хиташ головов?

– Думаю – ци ме бити го пан, ци нє…