Розділ «Частина перша»

Бігти відбивати вівцю від ведмедя, запускатися із собаками в непроходиму гущавину лісу, відшукуючи пропавшу корову; не спати ночі, підстерігаючи якогось невиданого звіра, борсука чи ще якусь біду – в усьому тому чує Олекса захоплення, солодкий трепет нервів, його захоплюють оці процеси всього. Він іще й іще біг би, іще й ще не спав би, аби досягти свого, аби виконати, доказати. І загалом він був здоровий хлопець, а діяльне життя на полонинах зробило його звинним, метким. Уже він не знав таких однолітків, які могли б з ним боротися. Що був дужий, то дужий, але й брав ще звинністю.

Рвучко налітав на противника, коли той ще й не встигав отямитися, й валив. Або такий іще мав прийом боротьби. Ходить-ходить, взявши за руки, ніби все пробує повалити, та ніяк не повалить. Усипляє увагу противника, наводить його на горбик, а сам стає на похилості. Блискавично падає навзнак і в тім русі перекидає противника через голову. Той, оголомшений, секунду одну не знає, що з ним сталося, а за цю секунду Олекса вже сидить на ньому верхи.

Немало помагала йому ота заповідана в полонині чистість статева. Вона зробила його повздержливим, а це теж дало йому здоров'я.

Любив Олекса пізнавати нові місця. Тому щороку наймався на іншу полонину, щоб усі їх пізнати, щоби звідати усі їх таємниці. Чорногора взагалі манила його, і він нишпорив усюди. Знаходив часом такі криївки,[68] потайники, що нікому і в голову не могло прийти когось чи чогось там шукати. А що був безстрашний, то ліз у такі зашкалубини між скелями, куди не то хлопці-пастухи, а й дорослі лізти не відважувалися.

Ватаги й пастухи, з якими доводилося Олексі працювати, помічали цю жадобу хлопця лазити та вишукувати всякі таємні місця. Сміючися, говорили:

– Видев, ти на ватажка оприського си способиш, шо тебе тєгне до криївок.

– Ає. Він лазит так, то може й біди собі напитати. За біду не тєжко… Я колись робив у Шилигулі та й у неділю пшов ми от так, подивитиси. Та й у полонині каглу знайшли до комори. Укєли-сми до-овгу таку шпражину, на кілька шєжнів, та й спустили у ту гєру. Но, хто ме лізти? Ніхто не хоче.

Обібравси нарешкі мудрачок оден, шо поліз у тоту гєру з тов жердков. Ізліз уже був до йких три шєжні та й вернувся назад ід горі без отємку. Шо ми го не питали, шо не говорили – мовчіт. І довго так мовчєв, може, з тиждень, а витак вернуло му бесіду. А о тім, шо там вигів, оннаково не вогорив ніц.

– То може бути. Я тому повірю, бо я самий був такий, шо лазив. У бутані робив-сми у Балтагулі, шє молодєком. То й так само у неділю йшли-сми на полонину й під горбічком кагла у комору. Спустили ми жердку у тоту каглу, та й я обібравси лізти: хтів-сме завстидати усіх леґінів, шо вни такі та й збоєлиси. Ізліз я тов жердков у сам спід, став там на ривнім дні. Кагла тота була так файно обмурована, що варт си дивити. А така чорна – гет задиміла, закуріла димом кагла. Бо то опришки клали ватру у коморі, а дим ішов тов каглов.

Іду я далі. Прийшов єких п'єть кроків наперед тов каглов, див'юси – вже конец ті кагли. А успід іде гєра, у комору, ади. Та лише я, браччіки, аби си спускати у гєру, у тоту комору, а то вити – Господи!.. Єк фухнет ід мені отак – ффф!.. Свічка ми у руках ізгасла, лишився я потемці.

Господи! Єк дало мені пуду – волосє д'гори здіймалоси… То сме без памнєті вилеків наверх, аж там трохи очухавси.

– Чкода… Вже був-єс коло грошей.

– Най із тими грошима! Єк би був там пшов, то певно, шо й по мені було би.

– Ци було би, ци нє, а гроші би вже мав у руках. Та й ліз би вже не каглов, бо в коморі певно двері є надвір.

– Шо ж, я виджу, тебе кортит до тих грошей. Ой, не пробуй… Мене то вже ані раз не кортіло. А йк маїш охоту, то йгім. Я би й сегонє знайшов тоту гєру, хіба би єї заломили та, може, глинами засипали бутинєне.

І багато взагалі страхів оповідали гуцули, але на Олексу всі ті перестороги не мали жодного впливу. Навіть навпаки: він іще наче з більшим завзяттям починав лазити усюди. Натрапляв часом на цікаві речі. Знайшов раз діру між камінням. І невеличка така, можна і не помітити – чорницями заросла. Й Олекса наскочив випадково: нахилився чогось і почув, як дихнула струя дуже холодного повітря. Це зацікавило. Кинув туди камінь, прислухався… Камінь ударився об якусь терасу, потім полетів далі, знов ударився об виступ, знов полетів далі – і так чотири рази. Потім булькнув у воду. Заінтригований Олекса почав кидати туди каміння – і кожен раз був той же результат: чотири удари об чотири виступи й бульк у воду. Олекса попробував розширити вхід до підземелля, щоб подивитися, що там є, але з того вже нічого не вийшло. Дірка була між дуже великими каміннями, і всі зусилля Олекси були надаремні. У результаті всіх отих лазінь було те, що Олекса пізнав гори, як рідко хто. З часом це обернулося у нього вже прямо в спорт. Він не брався уже пастушити на полонині, де раз був і ставав на гірші умови, аби на нове місце. Хотів пізнати усі таємниці Чорногори. І досяг своєї цілі більш-менш. Де була яка печера, де була яка глибока долина між скалами – він всюди вилазив, усюди поставив свої знаки. Сам не знав, навіщо це робить, але ставив, щоб по них знайти це місце вдруге.

У нього виробилася ціла система таких знаків. Камінь, звичайний камінь лежить серед моху, а для Олекси це вже знак. Передряпнута глибоко кора смереки, зломана певним способом гілка. Мало того. Коло основних знаків Олекса додумався ставити менші, контрольні. Великий знак може бути порушений, зіпсутий – тоді менш помітний контрольний зоставить показання в силі.

XXIV

Другий результат усіх тих екскурсій був той, що Олекса перестав вірити у всяку чортовщину. Де він не лазив, куди не проникав – ніде не помічав і слідів якоїсь нечистої сили. Залізе в підземну печеру: холодно, правда, вогко, кістки якісь валяються – мабуть, звіринка якась впала й не могла вилізти. Але щоб ото, як оповідають, фуфкало щось, аби які дива показувалися, якісь страхи – нічого того ніколи не бачив Олекса й перестав у те вірити. Підсміювався навіть, коли хто оповідав.

Це дивувало молодших і обурювало старших.