Розділ «Частина перша»

– Шос наш Олекса йкийс…

Не договорювалося, але всяке розуміло, що Олекса мало того, що якийсь не схожий на інших, а що ця несхожість виявиться колись саме в стосунках до пана. Село почало чекати чогось від Довбуша Олекси. Мабуть, і пан щось чув у повітрі, бо завів нараз нічні варти коло свого будинку. Кожна хата мусила давати по черзі вартових.

Село примирилося і варту дало. Але зажадав нічної варти й вірний слуга панів, Іцко-орендар. Він направду дуже вже розпаношився, за панською спиною робив, що хотів, і дуже допік людям. Не один уже бовкнув, що боїться, як би одного прекрасного ранку не згоріла корчма «з невідомої причини»… Іцко знав це – він усе знав – настрашився й просив пана нарядити варту ще й коло корчми. Село варту дало, але не примирилося і все на цю варту нарікало. Не тому, щоб вона була якась занадто важка, а тому, що доводилося вартувати «коло корчмаревих бебехів».

Коли ці варти настали, то Олекса заявив просто – що до корчми на варту не піде. Ця вістка блискавицею облетіла село.

– Чюли?

– А шо?

– Олекса Довбушуків казав, шо не піде на варту до шинкаря.

– Єк же тото?…

– А так. Сказав, шо не піде, та й конт.

– Тот, варе, такий…

– Ано, мемо вигіти, шо з того буде.

Дивним дивом сі балачки не дійшли до корчми, отже, не знав за них Іцко, не знав таким чином і пан. Отже, відмова Олекси впала на двір несподівано. Коли Олекса заявив гайдукові, що вартувати не піде, той витріщив очі.

– Як-то не підеш?

Для нього непослух панської волі був річчю немислимою. Вони там звикли у дворі до думки, що найменше слово пана – закон, і почути від якогось гуцула «не піду», «не хочу», «не послухаюся», це було все одно що запротестувати проти грому небесного – не бий мене.

Гайдук ще раз спитав:

– То не підеш?

– Не піду.

– Так і панові сказати?

– І панові так іскажи.

Гайдук не пішов, а побіг. Ніс же сенсацію. По дорозі кого не стрічав, то всякому пояснював, чому він так біжить і що сталося. У дворі ця вістка зробила враження вибуху бомби. Двірня стовпилася вся і стояли так, з цікавістю чекаючи, що буде. З одного боку авторитет пана, а з другого – гуцульська завзятість. Хто подужає? Коли панові сказали, що якийсь Олекса відмовився йти на варту – пан відразу спалахнув. Першим його криком хотіло бути старопольське: «Бий – забий…» Але згодом поміркувався.