Розділ «Частина перша»

– То, браччіку, змія така си уплекала там у коморі з вужка. Бо вужєк сім рік не чює люцкого голосу, то стає змійов, жертвов, сказати. А єк опришки витив си вбрали, то минуло багато чєсу – вна й уплескаласи там.

Олекса з невинним видом задає єхидне питання:

– А що вна, жертва тота, їла там у коморі тіцький чєс?

– А глину. Там мулкий камінь усподі, що опришки розробили собі комору. То вна і їст. Та й у таку опришок поправив мене біду, шо мені гет плечі облетіли зі шкіри.

Олекса нахилився за спину товариша й шепоче йому на вухо:

– То від курвий дес хтос обігнав му плечі…

Товариш Олексів розреготався з того. Фока спитав:

– Чо си смієш?

– Та то Олекса каже, ніби вам від курвий… обігнав плечі…

Це таки було неґречно. Фока мав рацію образитися. Не лише він, а й ті всі ґазди, що були при тім.

– Шо то має бути? Єкийс смаркач буде старшим людєм курвий завдавати. Та добро би свій, а то зайдей єкийс.

Оцей пункт завжди болів Олексі. Хоч він увесь час у полонинах, хоча його вважають за одного з кращих, а все ж, як що – витикають йому нечорногірське походження. Він гуцул, Олекса, тільки з трохи рівнішої околиці, але цього досить, щоби можна було сказати:

– Дес він із бойков, цес хлопец.

От і тепер. Хтось уже знайшовся, що назвав зайдою. Олекса зачервонів.

А Фока то прямо-таки дуже розсердився.

– Я тебе на полонину приймав, я тебе годую, я тобі гроші плачу, а ти мене в дурні шиєш перед людьми? Не віриш, то подивиси.

І стягав сорочку. Всі заглянули. Дійсно, зірвано було колись здоровенний шматок шкіри. Чи то дійсно при пошукуванню скарбів, чи то, може, справді в якому побоєвищі на амурному фронті – то трудно було сказати, але з плечей шкіру було зірвано, то факт. Старші ґазди взяли сторону Фоки. Один уже штурхнув барткою Олексу межи плечі.

– Се тобі би обігнати шкіру зо спини, аби-с знав, єк шєнувати старших людей.

Олекса добре зробив, що утік.

Так і виростав Олекса більшою мірою на полонинах. І виробився з нього смілий, відважний леґінь.