Розділ «Погоня»

Знову за нами йде погоня. Тепер уже московська. Поганий гетьман український лівобічний Пузієнко виміняв собі в Москві за Україну чин боярський і дівку московську, справивши в Москві бучне весілля, вернувся з воєводами та московським військом. Раніше московські воєводи кублилися тільки по великих містах – у Києві, в Чернігові, в Переяславі, а тепер обсілися по всіх містах і містечках, їхні перепищики переписали людей, ґрунти і маєтності їхні, зборщики наклали такі податі, що в українців і очкурі затріщали. А разом з очкурами лопнув і терпець. Вдарили дзвони в Переяславі, тепер уже не на злуку з москалями, а на криваву розлуку, у Ніжині й Батурині, люди пішли з ціпами і косами на москалів. Їм на поміч прийшли запорожці. Схрестили з москалями шаблі під Баришівкою, загнали стрільців у болото на Трубежі. Одначе на поміч москалям з Путивля виступило велике московське військо на чолі з боярином Ромодановським, оточило наш табір на Трубежі.

Вісім днів ми відбивали всі налоги, з Низу до нас ще долучилася чата отамана Куцого, але заки пробилися, стратили більше половини людей і весь військовий припас. І в нас не стало провіанту, й гармати наші були малі, а москалі поставили великі гармати й громили наш табір. На святого Андрія – покровителя нашого гетьмана Бурого – прикрита сніговою завією, вдерлася в наш табір московська кіннота, і хоч її вдалося вибити, погром вчинила страшенний. По тому почалися чвари великі поміж нашою старшиною, реєстровики схилялися до покори, скликали раду й прокричали на ній нового отамана – Джигу, – низовики та козацька сірома з посполитих не погодилися, вчинилася шванка, яку зупинила злива. Під ту зливу ми й вирвалися з табору і ось уже шостий день прямуємо на Низ. Погоня насідає нам на плечі, не відстає ні вдень, ні вночі, у московитів кращі коні, й піхота їхня на возах, наші ж пішаниці розсіялися по лугах та лісах, на возах тільки поранені, не маємо жодної гармати, й коні наші повибивалися з сил, аж хитаються на ходу, і люди хилитаються в сідлах, неначе ковила під вітром. Сьогодні вранці поруч мене спорснув з сідла козак Кузьма Паливода і впав просто під кінські копита. Вже недалеко Козацьке поле, запорозькі місця, Сагайдачне, Стовпи і Стоги, Хортиця, вони стануть нам тарчею, заступлять, сховають, і прийдуть нам на поміч козаки, які вернулися з гардів, рибних та соляних промислів, але до Січі, мабуть, нам уже не добутися. Останньою заступою, останнім захистом стала нам річка Орчик, ми щойно перехопилися по довгій греблі з правого берега на лівий і впали тут табором. Ні, не табором, а купою, козаки попадали де попало, чимало коней також лягли на землю, чого вони ніколи не роблять, Бурому ледве вдалося зібрати кілька десятків козаків, щоб перекопати шанцями греблю. Одначе ці шанці не врятують нас. Над’їде на возах московська піхота, поставлять гармати й зметуть нас. Кіннота вже спішується по той бік греблі. В повітрі миготить снігова крупа, крізь неї видно стрільців у гостроверхих шапках і німецьких найманців у панцирях. По той бік греблі – глибокий видолинок, за ним узвіз, на горі кілька хаток, які, здається, кудись пливуть в сніговій імлі. Решта хат села по сю сторону, в лівий бік понад річкою, городи спускаються до самої води. Люди в селі поховалися, тільки біля крайньої хати стоїть дядько в розстебнутому кожусі, дивиться в наш бік. Гребля вигинається дугою, вона довга й вузька, у ліву від нас руку по її краю ростуть молоді верби, вони голі, без листя, й ніби падають у воду, по якій іде шуга. Тонкі, схожі на скалки бемського шкла крижини крутяться на течії, налазять одна на одну, кришаться, і те кришиво – шерех – втягується в вузьку лійку річкового стрижня, який з клекотом виносить його на плесо по той бік греблі. Чорний корч посеред річки здається схожим на потопельника, він то занурюється в воду, то зринає знову. Посеред греблі – млин, вкопаний у глинозем, у греблю, старий, зчорнілий, перекритий новенькою дранкою. Неначе досугий дід в новому брилі. На той млин – уся наша надія. В ньому козаки закладають порохову міну – всі три бочки пороху, які лишилися, вибух розметає млин, розметає міст і греблю на кілька сажнів, і тоді танцюйте, воріженьки, на тому боці, а ми з цього будемо дивитися та сміятися. І вгору і вниз на три чи чотири милі немає іншої греблі, отож, аби добутися на сю сторону, москалям потрібно добу або й дві, а ми за той час – гай-гай – будемо за порогами. Човнами, якщо москалі добудуть їх, гармати та вози не переправити, – човни тут маленькі – довбаночки. Ми мляво горнемо землю (не знаю нащо, либонь, про всяк випадок) і поглядаємо на греблю. Там п’ятеро козаків прилаштовують міну, запалять ґнота й прибіжать сюди.

Вже біжать. Надто швидко впоралися. Але чому такі розгублені? Попереду Пукавка, він схожий на зайця – немолодий, але ще меткий, біжить підстрибом, за ним вимахує руками Оселедець… Усі вони зяпають ротами, перебивають один одного. У Пукавки вибалушені очі, з щербатого рота валує пара:

– Батьку, лихо, немає ґнота!..

– Як то немає? – сказав Бурий. – Куди він подівся?

– Мать, і не було…

– В мішку…

– Мішок порожній.

Усі п’ятеро розгублені, з очей випліскує переляк. Він перехлюпує в очі інших козаків, вони кидають лопати, вилазять на окіп. Я чую, як холодок пробігає в мене під серцем. Хтось круто вилаявся, ще хтось побіг від греблі. Може, має трута про запас? Де там. Побіг до свого коня. Бурий кусає вуса, обриває шнура на киреї. Вона сповзає на землю, неначе підбитий птах. Маленький, сліпий на одне око козачок Нігтик закрутився на місці, немов ужалений. Ще кілька козаків тупцюють, оглядаються, решта стоять занімілі, невловна сіра пасмуга лягає на всі обличчя. Пасмуга смерті.

– Оно… – каже Пукавка. – Тяжари.

Але всі вже й так почули торохтіння по той бік греблі. У видолинку курять пилюкою перші вози з московською піхотою. Там зчиняється галас, лунають переможні погуки, хтось стріляє з рушниці – з радощів. А ми стоїмо закам’янілі, розчавлені, знищені, навіть Бурий не віддає ніяких велінь, бо немає такого веління, яке могло б нас врятувати. Й раптом ми чуємо плач. Він лине з неба, з снігової каламутної імли, наростає й наростає. В голові мені темніє – небесні сили відспівують нас. І враз мана розсіюється: то запізнілий заблукалий ключ гусей поспішає до моря. З гори у видолинок котяться вози московської піхоти, її прибуває й прибуває, а з нею й звитяги, а наша звитяга тане. З возів знімають гармати, встановлюють навпроти греблі. У нас немає рятунку. Це розуміють усі. Час спливає, неначе кров з відкритої рани. Кожна нова мить, кожна крапля наближають до смерті. Смерть наближається до нас, як вогонь по ґноту до порохової міни.

– Треба… запалити… – каже хтось позаду.

Що запалити? Порох? Без ґноту!.. Несосвітенно! Так само можна запалити небо.

Либонь, про це думають усі. Але якось так… як про жахіття в страшній казці.

– Запалити… – неначе сновида, шепоче Миленький.

Козаки відводять один від одного погляди. Ні сіло ні впало Оселедців погляд зупиняється на мені. А далі на мене чомусь спрямовує погляд Нігтик. Уже й Пукавка – невіра Пукавка – зиркає на мене з-під білих брів. Бачу великі, неначе полив’яні мисочки, очі Миленького. У них страх, і трепет, і щось таке, чого я ніколи не бачив у людських очах. Так дивляться тільки на Бога. Один Бурий не дивиться на мене, опускає голову.

…Що ж, розумію. Вони думають… думають, що таке можу зробити тільки я. Й мене не рознесе на шмаття. Адже я – характерник… Плач у небі затихає. По той бік греблі грає сурма…

А в моєму серці… Нащо комусь знати, що діється в моєму серці…

– Що ж, хлопці, – кажу, – і цю біду перебудемо. У кого тютюн сухий? І добрий таки ж… Поганого тютюну я не курю, се ви знаєте.

Кілька рук простягають до мене кисети. Моняється Лукашенко – скупердяй і жмикрут, вдає, що шукає кисет і не може знайти, – в нього тютюн найкращий. Врешті простягає неохоче. Натопкую носогрійку, троє чи четверо кресал уже вибивають з кременю іскри. Запалюю люльку, про всяк випадок беру в Пукавки кресало.