Розділ «Погоня»

…Заночував на хуторі під Полтавою в багатого козака Криги, хутір – рай-раїна, з садочком і ставочком рибним, з великим баштаном – кавуни та дині вже зібрали, лежать у клуні горами, Кригу ще не обідрали наглядачі та осавули, він ще має силу відкуплятися.

Крига саме пересипав колодязь, і я побачив розкоп – аршинів на півтора в глиб чорнозему такого, як загусла коломазь; увесь наш люд міг би жити по таких хуторах, якби не «братове»-сусіди, вороженькі лихі. Розстелив Бог нашу землю, неначе кирею, й котяться по ній одвіку з краю в край орди всілякі – в овечих кожухах вовною нагору, в срібних панцирях, гостроверхих шапках, ті, які жеруть сире м’ясо, просякнуте кінським потом під сідлом, і ті, які пожирають смажених у маслі фазанів та стридії, огірки та капусту, ті, які танцюють у степу голі біля розпалених багать, і ті, які ковзають сап’яновими чобітьми по натертих воском підлогах у теремах. Й тільки жорстокість їхня однакова, і нещадиміть також. Й ще одна думка туманить мені голову: а все ж я міг мати отакий хутір та втішатися на ньому любов’ю та достатком до самої смерті. Міг би… не судилося. Не хочу жити без любові й на такому хуторі.

В Багатому зупинив коні біля церкви. Сидів, роздивлявся… Все тут здавалося інакшим, ніж тоді. Бо ж тоді дивився іншими очима. Дзвіниця здавалася високою і неначе падала на мене. Насправді вона невеличка й облуплена, а куна, до якої був прип’ятий за руку, виявилася іржавою й тоненькою… Чому ж я тоді не міг її зламати? Й чому дався, щоб мене прикували до труни, мучився в церкві? Он в оте віконечко заглядав місячний промінь… Пройшов дядько, ніс на плечах зав’язані з обох боків штани з гарбузами – в ті штани влізло мішків два гарбузів – зупинився, постояв, подивився на мене – не впізнав, а мені він по знаку, він тоді стояв отамо, біля церковної комірки, курив люльку, на моє прохання піти до отамана не відгукнувся… І всі інші селяни не впізнавали мене, диво, як одміняе людину одежа, чи то одміняються людські мислі?

Неділя, а церква зачинена, це мене здивувало, я запитав у одного селянина, в другого, але мені не відповідали, люди прошмигували, дивлячись собі під ноги, здавалося, всі вони щось погубили й розшукують загублене. А може, й погубили… Ми всі разом загубили оте, найбільше, що робить нас людьми, певними себе та гордими… Врешті чорнява, з насунутою на самі очі хусткою молодиця, яка несла в черепочку позичку – жар, – мовила, прикриваючи рукою розпашілі на вітрі вуглики:

– Наш батюшка правив молитву по-нашому, посільському, а цар наказав, щоб правив по-їхньому…

– І де ж він?

– Забрали його… Буцімто людей підбивав на непокору…

Отой попик підбивав людей на спротив? Пробі! Дивовижна круговерть долі. Доля збиткується над нами, як хоче. А може, ми самі збиткуємося над собою? По тій стороні Дніпра церкви обертають на костели, людям не вільно молитися по-своєму, і по сій також не вільно. Хоч ніби у нас з москалями й Бог один, і святі та янголи ті самі… Чи вже й Бога втрутили в наші земні справи і він слугує сильнішому? Отці нашої церкви донедавна були вільні, але цар наказав підігнути їх під Московського патріарха, митрополита призначати, а не обирати, обраний архієпископами митрополит утік у Чигирин і сидить там, як журавель на купині. Наші святі принишкли (може, завтра їх проголосять грішниками), а янголи розлетілися по всьому небу і не знають, що з ними буде. Буде так, як скажуть московський цар з московським патріархом. От тільки куди подітися священикам тамтої, правобережної сторони?

Молодиця рушила далі, але я наздогнав її ще одним запитанням:

– А осавул?

– Шатило? Корній? Його також прогнали. За попа заступився. Ото його хата.

Я напинив коні біля високого нового тину з загостреними зверху кілками. Стриміли, неначе списи батови, яка захищається од когось з неба. Хата також нова, на жердці під стріхою – великі вінки часнику та цибулі, пов’язані в пучки головки маку. Чорний пес з жовтими плямами над очима поволік ланцюг, загавкав хрипко й закашлявся. Псові є що стерегти: обора, дві клуні, льодовня… Статкував чоловік, а щось змусило його піти насупроти власних гараздів. А я мав його за наймізернішого, найницішого чоловіка. Виколисував думку на люту помсту.

На гавкіт пса від повітки підійшов Корній. Зняв шапку, подивився недовірливо, стривожено. Колись він мені здавався схожим на хижого щупака: довге обличчя, вигострений ніс, рідкі зуби. Приглянувся ниньки – чоловік як чоловік. Обличчя сухе, пісне, але хижості в ньому немає. Чого ж так круто обійшовся тоді зі мною?

– Не впізнаєш? – запитав. – Скажи мені, за віщо ти хотів живцем присипати мене землею?

Корній заморгав довгими стрільчатими віями, зяпнув ротом, тепер уже справді неначе викинутий на берег щупак.

– Наказав прикувати до труни?…

По довгому худому обличчю прокотилася темна хвиля.

– Не знаю… Збродні завелися в селі…

– Отже, в пострах іншим?

– …І хто б чужий міг убити…