Розділ «Погоня»

Панок запитально стрільнув очима.

– А яке то раювання?… Нікуди не виїжджає, не виходить, нікого не приймає… Їсть, п’є і спить. Умертвив себе за життя.

– Може, й ваша правда, – несподівано погодився панок. – А вам самому добре бути паном?

Я здивувався несподіваному запитанню. Дідові Хинді відказав правду, а тут злукавив:

– Ні добре ні погано.

– Не скажіть, – заперечив мій гість. – Де вже там – бути паном чи попихачем, повелівати чи сповняти веління… А хочете стати великим паном? Дуже великим? У калитці у вас уже не густо… І всі рахунки з світом звели…

Він знав і про мою калитку. Я давно здогадався, з ким маю справу, тільки не подавав вигляду. Одначе не міг відгадати, жартує мій гість чи каже правду.

– Яким це великим?

– Палац, варта, виїзди, полювання… Станете підкоморієм, а далі маршалком сейму… Чи й сенатором, якщо на тамтім боці. Матимете жінок, скільки захочете. Одразу десять Мальв… А на цьому – полковником…

Я сторопів. І розгнівався.

– Не треба мені десять…

– Ну тоді одну… Ту, що по серцю. Насправжки…

– Як це насправжки? Вона…

Панок знизав плечима:

– Карпо може померти… Або знову повіятися…

Я подивився панкові в очі. Дивні це були очі, вони мерехтіли й мовби втягували в себе, зіниці в чорних обідках то звужувалися, то розширювалися, в них курів туманець, неначе в опарах зимою.

– І… за яку ціну? Душу?

– Га-га-га, – засміявся панок. – Усі ви думаєте: ваші душі такі дорогі, що понад них і немає нічого. Та то драний міх і все. Он їх скільки, – повів рукою на гору, де жінки брали льон, а чоловіки складали його в копички. – Або вийдіть на ярмарок.

– Тоді ж за віщо? Задарма ви не даєте нічого.

– Пхе, за сущу дрібничку…