Розділ «Погоня»

Махтей задоволено засміявся:

– Через те вони і йдуть найматися до мене, а не я до них…

Аби відвернути господарів від неприємної розмови, запитав:

– А як коралі? Носите?…

Ворониха махнула довгою худою рукою.

– Краще б ти їх не знаходив… Звідтоді жодного разу не дав одягнути. Навіть у церкву. Заховав у прискриньок і замки навісив. У нас усе під замками, і свічки, і олія, і сало… Аж поки не заведуться в ньому черви…

Я подумав, що в світі є немало людей, які прирекли себе і своїх близьких жадібністю на жалюгідне животіння. Вони живуть від одного червивого сала до іншого… А світ котиться за обрій червонобокими яблуками, смачними ковбасами, солодкими узварами, про які вони тільки чули, але яких не куштували. А є інші, які прогайновують статок і закінчують життя в нужді та злиднях. Отже, життя і є міра?

Махтей під’їхав зі мною до млина. Колесо крутилося втомлено, байдуже, лотоки загрібали воду, як і торік, позаторік… сто літ тому.

– Щось помолців не видно, – подивував я.

– Панське мелю, – чмихнув у вуса Ворон.

– А що, вигідніше, ніж людське? Більше пан полковник платить?

– Ось що він платить, – Махтей скрутив велику загогулисту дулю. – Поки не перемелю йому все… А він відправляє борошенце до Кракова, до Орла й ще далі…

Млин обвіяний смутком. Не стоять хури, не пасуться воли та коні понад ставом, не горять багаття, на яких помолці варять польову кашу. Навіть верби осмутніли й зронили віття на воду. Тільки бузина буяє і яріє, бузинові хащі по згір’ю вкриті брунатно-чорною кипінню, товсте, в дві людські руки, в два сажні заввишки віття клонять важкі грона, з яких аж пирскає чорно-червоний сік, у хащах деруть горло сойки та щось тонко попискує чи постогнує жалібним голосом. На найвищій гілці сидить припутень – великий дикий голуб з сизою голівкою, білими цятками на голові та крилах, оправляє пір’я. З ставу повіяло осінню, з верб падало на воду листя з пам’яттю літа, вітер погнав понад дорогою сухий курай, якесь пір’я – лис чи вовк з’їв куріпку або хохітву, в небі крутили колесо лелеки, старі показували молодим, куди летіти в теплі краї. Вони й мені нагадали про близьку дорогу. І я дивився на те таємниче коло, у якому свій лад, своя доладність, один лелека відривався з кола, а на його місце ставав інший, а той вклинявся з другого краю кола, яке ні звужувалося, ні ширшало, здавалося, хтось невидимий намалював у небі тасьму, по якій і крутяться лелеки, хто він, для чого намалював, коли й чи намалює її нам?

Бо вони – птахи, горді і вільні… Гарно бути вільним… І я вільний, як птах, – ось те, чим найдужче дорожу, – воля. Воля-вольная – душа вільная. А виявляється, що воля може бути гіршою від кайданів.

…Я знаю, що влітку ми найдужче прагнемо снігу, а взимку тепла, Бог людині ніколи не догодить. Але не тільки через це я не радію своїй волі. На все свій час… Немає в моєму серці радості, і я знаю, що далі буде гірше. В мене немає нічого. Немає матері, і двір батьківський та хата вже не мої, поки жила там мати, й моя душа жила серед тих вишняків, моя пам’ять ступала на стоптаний поріг, туди я більше не вернуся, і Мальва лишилася в серці відкритою раною, й кочуся я по світу, неначе перекотиполе – в сонце і шквирю, бурю і сніговицю. Можна б, звичайно, пошукати якоїсь удовиці, а то й дівки, але я не баришник і не кобилу купую. Тепер мені все байдуже… окрім помсти, яка залізним обручем лежить на серці. Помсти не тільки за себе.

Коні тюпачили по дорозі, збиваючи копитами пилючку, мене хилило в сон, і через те не помітив постаті при дорозі, кинувся вже на «добридень». То був панок у круглому капелюшку, куцому, німецькому чи аглицькому каптанці, при шабельці, він чемно вклонився й запитав:

– Не підвезете до міста?

Я напинив коні, панок легко скочив на приступець і сів поруч. Я сидів на панському місці, віжки були перекинуті через передок, провисали, але батіг мав на довгому батожилні, він діставав коней. Повів оком праворуч – панок мені видавався по знаку: кругле темне обиччя, гачкастий ніс, вузький рот. Й де він тут узявся, чому сам, піший, без виїзду? Але не маю звички розпитувати, поцвьохував батогом.

Панок усміхався в рудуваті вуса, вмостився зручно, відкинувся на подушку ридвану.

– Хороший день, – мовив.