Розділ «Погоня»

В церкві блимає кілька свіч – ощадять, – тут холодно й вогко – туман забивається й сюди, він давить, гнітить, молитва в’язне в сірій каламуті. Ченці, послушники, прочани стоять на колінах, вони сонні й моляться в’яло, мені здається – без святості, а може, я й помиляюся, важко відрізнити щирість від страху. Всі вони бояться ігумена, він справді грізний, несамовитий. Вклякаю на коліна в лівому притворі. Якраз навпроти Богоматері. Поруч мене б’є поклони сивоголовий чернець зі шрамом на лівій щоці, неважко відгадати, що той шрам від шаблі, отож, до свого чернецтва, до битви з нечистим сей чоловік спізнав битв мирських і або обезнадіявся, або забоявся. За ним молодий ченчик, він чи й молиться, клює носом, засинає, й інший чернець штовхає його в спину. Мене також змагає сон, я думаю не про молитву, не про Бога, а про самого себе, докоряю собі й трохи печалюся: немає в моєму серці справжнього смирення, немає й тієї чистої святої любові, з якою дивляться на ближнього. Мені страшно зізнатися, але я не знаю, за що молюся. Й не знаю, за що моляться ці ченці. Кожен молиться за спасіння власної душі? Але ж цього мало… За весь людський рід, котрий загруз у гріхах? Моляться, щоб Бог захистив нас від супостатів? І хиляться перед супостатами. Ні, чує моя душа, не моляться й за це… Може, декотрі. Тоді, що важить більше, молитва чи шабля? Звичайно, можна переконати себе – молитва. Але чи це так? Це схоже на те: лишити житній лан і відступити, й жито пожнуть вороги, чи спалити його. Гріх перед Богом і гріх перед людьми…

А може, вже й молитися пізно, може Він уже відступився від нашого краю? (Прости, Господи.) Грішні мої думки, але я не можу відкараскатися від них, Божі помисли нам невідомі, і невідомо, що Він благословляє щиріше: брязкіт зброї і поклик до бою з ворогами чи псалмовий спів во славу Його, прокляття супостата чи смирення? Ось що мене долягає, власне, за цим я й прийшов сюди – дознати, де ж правда, й по тому ступити на ту чи на ту стежку життя. Дивлюся на Божу Матір, яка печально усміхається, і здається мені, що то усміхається Мальва. Гріх великий… А чи винуватий я, що не можу прогнати ті думки? І що увесь світ, який я прокляв, і досі спокуса для мене. То де, на якому полі моє місце? Де краще прислужуся?… Прислужуся кому? Людям чи Богу? І хіба це не все одно? Не можу з’єднати ці думки, не можу й квит, іноді напружуюся так, що, здається, ось-ось розчахнеться серце. Від цього мені не спиться, я виходжу на поріг і нишком закурюю люльку. Ще один гріх… Але без гріхів жити не можу. Без гріхів один Бог, та й то…

І бачу, як бродить поміж могил монастирського цвинтаря чернець у насунутому на самі очі каптурі, як він то зупиняється, то знову бреде, неначе сновида. Шляхта закатувала його дружину, батька та матір, а двійко дітей продала татарам… І він молиться… Не помстився, не спробував помститись. Я шкіргаю зубами, неначе голодний вовк. Як може жити? Чи тут його місце? Коли б таке вчинили зі мною… Але ж і мою матір закатував шляхтич.

Перекиньчик. Він із своїх… Й давно не свій. Часом монах заходить до церкви. Він не світить свічі, всю ніч стоїть на колінах. Спасається чи спасає інших? І чи можна таким чином когось спасти?

Знаю, грішні мої думки, але поміняти на інші не можу. Я ось і на Богоматір дивлюся, а думаю про Мальву. Богоматір свята, а Мальва?… А Мальва якщо й грішниця, то невелика. Чи й зовсім не грішниця. Та й хто знає, чиї гріхи більші. Колись на галері мені казав Корсак, що святу Марію довгий час вважали блудницею. Нагуляла дитя на стороні, воно – святе, а вона – блудниця. І вже потім, років через п’ятсот чи й більше, зібралися докупи всі найбільші попи світу, це в них називається соборами, й проголосили її святою. Я вельми подивував Корсаковій розповіді, й аж не повірив йому, либонь, думати про це грішно й зараз, а от думаю. З цього виходить, що те, що нині є грішним, завтра може стати праведним, і навпаки… Сьогоднішнє зло завтра стане добром?…

Отак і крутять, і переколочують світ хитрі розумом нечесні люди. Виправдовують свої гріхи, свою ницість, ховаються за слова й чинять свої чорні діла. У світі є день і ніч, ранок і вечір, але ранок та вечір тільки для того, щоб засяяло сонце або впала пітьма. Й марно називати пітьму світлом, а олжу правдою. Хоч є й такі… І є інші… Які вважають, що тільки вони живуть по правді, тільки вони володіють нею і мають право судити інших. Правду вивертають, неначе кожух, то в той, то в інший бік – на дощ або на теплінь. Ім’ям правди побивають усіх, кого хочуть побити. Їхня правда дозволяє їм побивати й руйнувати…

Полум’я свічі мерехтіло в моїх очах. А мені здавалося, що то мерехтять і міняться Маріїні очі. Маріїні чи Мальвині? Вони справді чимось подібні. І голови їхні, й шиї, і груди. («Гріх, який гріх!») Ченці кажуть, що будь-яка любов до жінки – гріх. Не знаю… А тільки ж здається мені, що це найбільше, що Бог посилає на землі людині. І якщо це гріх, то нащо він її посилає? Тоді він сам грішний? Так, від неї й найбільше лиха. А чи краще, якби ми цього не знали? Я втратив матір, і мав би світ мені померкнути від цього, а він меркне від того, що я втратив любов. Таки гріх, великий гріх, і я щиро каюся й щиро б’ю поклони. Я страждаю, але й радію, що спізнав її. Адже довгий час вважав, що моя душа замала для неї. Вона для мене – неначе промінь світла між хмарами… Тепер я спізнав усе. Але тільки спізнав, щоб страждати й оплакувати втрачене.

Мальва лишилася в мені не просто спомином, а думкою про втрачене щастя, яким воно могло бути й не збулося. Саме там скінчилася моя гонитва за ним. Увесь вік я чогось чекав, на щось сподівався. Либонь, люди й називають оте, недосяжне, щастям. Рідко хто його наздоганяє. Або наздоганяють на час. А потім втрачають…

Й однаково у цих розумуваннях мало втіхи. Я не наздогнав і не вірю, що воно ще раз може явитися мені, але маю жити і йти дорогою, яку вказав Він. Яку вказали предки наші, накладаючи життям. Більшого за Вітчизну в світі немає, і в мене і в усіх інших людей, це великі слова, і вимовляти їх можна тільки в церкві. Без неї всі ми маленькі, а хто зрадив її – нечестивці.

Вдень я тинявся по монастирю. Заглядав до пекарні (печі там велетенські, неначе в геєнні вогненній), до кожевні, до конюшні, там затримувався довше, монастирські коні гладкі, укохані, смирні, здається, й на них перейшла чернеча покора, добре вичищені, стоять у чистих стійлах. І все ж мені здавалося, що у них чогось не вистачало для справжніх коней – перекошланих вітром грив, вогнистого погляду, норову. Але найдовше затримувався в корпусі, де містилася бібліотека й де писці переписували святі книги. Три писці сиділи за однаковими столами, перед ними – черепочки з чорнилами різних кольорів, добре затемперовані пера – їх чинить особливий служник, він носить писцям воду, розгладжує пергамент (дорогі Євангелії в подарунок високим особам), четвертий стіл стояв осібно, за ним сидів ієромонах Елеазар, і сам, неначе пергамент – блідий, шкіра на обличчі в дрібній сіточці зморщок, з вицвілими безживними очима, які, однак, засвічувалися, коли брав до рук книгу. Він уже не писав, зрідка підходив до того чи іншого писця, промовляв до нього тихим гаркавим голосом – настановляв, радив, підправляв. Елеазару – вісімдесят три роки, п’ятдесят один він просидів у цій келії. Мені цікаво було дивитися, як чудовно нижуть писці гачки та загогулини заглавних літер, а ще цікавіше було, що вони в цей час думають. Кажуть – моляться. Іноді той чи той справді ворушив губами. Але я чомусь не вгадував на їхніх губах молитви. Дознати цього не міг. П’ятдесят один рік за одним столом, п’ятдесят один рік ті самі гачки та загогулини! Що він осягнув за цей час? Яку мудрість тримає в собі? Намагався випитати, пробитися крізь чорну рясу до чернечого серця. Живе воно? Чогось прагне? Таки живе. Елеазар любив погомоніти – про благо, про гріх – людське тіло грішне, тільки дух сяє в світі, і яскрить, найясніший, найчистіший він тут, за монастирськими мурами. Ієромонах навертав мене на чернецтво, його мова лилася, неначе потічок спекотної днини, в ній була якась особлива принада, але вознораз і в моїй голові зринали якісь слова… Мабуть, це вперше й по-справжньому дістав мене нечистий, і саме тут, у монастирі, це він нашіптував ті думки. Добре сховатися за цими стінами, але для цього треба переконати себе, що світ – це марниця і всі потуги наші – козацтва – марниця, для цього треба забути про матір, про Василину, про Мальву, про Пива, про Бурого. Забути про Січ, про товариство, про ворогів. А чи й не забувати, молитися про їхню, ворогів, погибіль… Тільки вже он скільки моляться ченці та священики, а вже й церков та монастирів православних на сейбічній Україні майже не лишилося, і на тойбічній вони не наші. Так Господь випробовує нас. «То це він насилає на нас ворогів?» – «Не богохульствуй. Ворогів насилає диявол». – «А чого він його не приборкає? Адже ми просимо його. І нас, вірних, угодних йому стає все менше. Чи ж добрий то пастух, у якого отара все зменшується і зменшується?» – «Стули вуста. Гріх несосвітенний. Молися». Ставало страшно, але сумніви не щезали.

…П’ятдесят один рік він переписував святі книги во славу Божу. Мабуть, це подвиг, й ті книги налили святістю його серце… Ногою під столом вичовгав камінь на пів-дюйма… По щиколотку… Книга за книгою… Човг, човг… І світ його не тривожив. Ні його краса, ні ницість. Чи краса тривожила? Триста літ, – Елеазар розповідав сам, – переписували в цій келії книги. Він продовжив сумлінну працю тих, хто тут сидів до нього. Бо так робили вони. Так велів ігумен… А сам зробив щось по своїй волі? Вписав щось своє у ті книги? Ні. Навіть квітки в саду не зірвав. Таке його призначення… Творити… творене кимось. Творець один? А моє призначення? Що я тут робитиму? Чиститиму шкреблом коні?… Щоб возити дрова та воду?… Спекти хліб і з’їсти?… А ті коні, на Дикому полі?… Господи, просвітли мене! Я все дужче й дужче загрузаю в сумнівах. Он учора чув за трапезою, як один чернець шепотів другому на вухо про Стратонія, якого призначили ключником… А він, мовляв, злодій… Інший чернець, Мелетій, монастирський скарбник, скаржився мені, що його обійшли чином. Йому за п’ятдесят, він низенький, натоптуватий, щоки, неначе кавунці, на носі й на лобі бородавки, очі меткі, хитрі. Показував мені монастирські скарби: часточку животворного дерева, кучку землі з Голгофи, цвях із хреста, на якому розп’яли Ісуса. Я довго приглядався до цвяха. Він звичайний, такі роблять у Козельці.

…Крутить мною біс, водить зворотами… Не можу відка-раскатися від думки, що цвяха з того святого хреста бачив у Києві, і в Почаєві, і ще десь… зібрати їх до купи, можна змайструвати воза. Прости, Господи, мені… а чи тим, хто обманює Твоїм ім’ям.

Ще Мелетій показував шкатулу дорогу, доверху насипану перлами, два золоті хрести, срібні трисвічники та п’ятисвічники, золоті панікадила, Євангеліє, оправлене самоцвітами. «Обитель наша бідна, є обителі багаті, де скрині набиті золотом, там монахи їдять кашу не з олією, а з маслом…» Не така вже й бідна обитель, і їдять монахи кашу не тільки з олією, а й з маслом, і борщ з м’ясом, і рибу судака та стерлю… В келії-коморі, де ми сидимо, смачно пахне яблуками, Мелетій тримає їх у якійсь скрині, для себе, звісно. Я здогадуюсь, що йому дозволено показати мені монастирські скарби, може, й не всі, аби запалити в мені бажання примножити їх…

Мені в грудях реп’яшком ворушиться сміх: вони не знають, що в моїй калитці бряжчить на денці, й годять мені з усіх сил, ігумен двічі садовив до свого столу… Він навіть запропонував висповідати мене, але я відмовився, тоді б мав зізнатися в злобі, яку ношу в серці, і в тому, що недавно вчинив, а нащо те знати навіть ігуменові, а ще тоді доведеться зізнатися, що хитаюся на двох кладках, одна лежить тут, а друга за Дніпровими порогами. Він би умовляв, а то й наклав покуту. І Мелетій хилить мене на шовкові монастирські трави, а сам каже, що шелестять вони йому не так, як би мали шелестіти, од юних літ у монастирі, склав на олтар сили свої, тисячу разів прислужився мудрістю, а й досі ходить у ієромонахах, а Савроній і Феофан, які й розумом куціші, й прислужилися братії менше, обійшли його на щербатих монастирських сходах. Це він вимостив їм ті сходи. Він говорить, смиренно опустивши очі, а я думаю, що й тут, за монастирськими стінами, вітер славолюбства розжохує жар нікчемних пристрастей, і тут та ж товчія за владу та за почесті, і тут гординя, а покора показна або з приневолі. Тоді й покора Господу показна, вона мовби дає їм право підгинати під себе інших, і жадоба не покинула чернечі серця, монахи люблять гроші та дороге убрання. Не всі, звичайно. Є тут люди тихі, скромні, безсрібники, чисті серцем та помислами, бачив монаха, який безкорисливо лікує прочан – страшні виразки та болячки, і в шпиталі ченці прислужують страждальцям, є схимники, пустельники…

Подобалося мені сидіти в цій келії, дивитися, як неквапливо (а воднораз у цій неквапливості був невпинний поступ) нижуть писці літеру до літери, складають сторінку до сторінки. І мовчки ворушать губами, моляться чи зчитують написане, іноді вони співали псалми, а коли білували папір, робили зрізи, чинили пера, то й гомоніли, розповідали щось із житія святих, а також грішників, надто тих, які побували в монастирі.

І тривожив мої думки, вабив до себе і відштовхував – а що більше, не скажу – ігумен архімандрит Фотій. Чорний, неначе жук – чорні вуса, чорна кучерява борода, чорне, з просинню, волосся, а очі, неначе два бурави, в них – чорна безодня, – міцний, суворий та грізний. Таким знали його ченці, таким постав переді мною. Найбільший бачений мною грішник, а може, грішник звичайний, ще й гріхом обороняє святу церкву – Фотія вигнано з двох монастирів, і звідси хотів прибрати його київський митрополит, прислав комісію архімандритську, але Фотій не впустив її. Підвели високі комісари очі д’горі, а звідти, зі стін, подивилися на них гарматки чорні, й подивилися так промовисто, що небораки втікали необзира…

Начувся я про нього всілякого, хоч і боялися ченці свого ігумена страшенно. «Утоплю. Замордую» – найпохватніші його слова. І замордовував. За його наказом забито до смерті одного ченця, який спробував розвінчати свого владику, сказав правду у вічі, ще один повісився в саду сам, чимало їх звідали темряви глибокого льоху за льодовнею. Колишній монастирський стадник справляв при ньому обов’язки містра, йому допомагав кухар Савка, котрий готував настоятелеві якусь особливу смаженю з голубів, яку Фотій дуже любив. Розповідали й зовсім дивовижне: коровниця Вівдя водила в ігуменові покої дівку, переодягнену пахолком, потім він видав її заміж за винника, котрий нині тримає монастирський шинок при дорозі.

Не знав, вірити в те чи ні, може, то обмови за строгості, за суворість, за надмірні пости й подовжені молитви, за епітимії, за сувору муштру, сливе військову, а не чернечу. Може, їх інакше й не втримати в покорі? «В бідах і скорботах гартуємо душі свої», – сказав мені. Гартуємо для чого? І для чого монастирські ковалі та слюсарі ремонтують старі мушкети, самопали, кують шаблі та ножі запоясні? Тільки так і можна сьогодні оборонити віру святу, вистояти й перемогти? Сам у гріхах, був готовий простити Фотієві всі його сотворені і ще не сотворені гріхи й стати на стіні при одній з гарматок. Я часто піднімався на ті стіни й примірявся поглядом у далеч, великими рогатими тичинами, які лежали на містках, перекидав в уяві приставлені з того боку драбини, бив келепом по важких металевих шоломах.

Одначе дощовий падолистовий день накрив ті мої думки чорним поминальним покровом. Приїхав у монастир без будь-якої охорони черкаський підстароста з двома комісарами, двома підсудками та одним писарем, і жодна гарматка не вистрілила, й жоден келеп не звівся, настоятель з братією стояли перед ними сумирні, принишклі, й слухали, як вичитує підсудок з довгого жовтого паперу податі монастиреві – винну, медову, млинову, за освячення пасок, за іордань, за цілування хреста й ще безліч, може, там була подать і за молитву до Христа, та я недочув. Ігумен розписався на тому папері й вклонився. Того самого дня я виїхав з монастиря.

А повернувшись у Кагарлик, продав карету, коні, інше майно, яке мав; усі гроші, які вторгував і які ще лишилися в капшуці, розділив на три купки: одну – на церкву, другу – старцям на поминальний обід по моїй матері, третю – на пригощання січових братчиків. По тому помолився в церкві й осідлав коня.