Розділ «Погоня»

– За яку?

– Ну, ти не поїдеш (несподіване жорстке «ти» замість «ви») туди, куди збираєшся. Ні тепер, ні потім – ніколи.

Я на мить замислився. Ще не вирішив до кінця сам, поїду чи не поїду, а він уже знав напевно.

– Тобто в запорожці?

Нечистий хитнув головою:

– Так. Ні там, ні тут…

– Не стану в захист…

– Не станеш…

В мене попід серцем потягло сквознячком, в грудях, неначе жар під вітром, спалахнув гнів.

– Так це ж… більше за все. За мене, за мою душу… За всіх нас. Воно – понад нами, в нас, на віки вічні. Без нього – ми ніщо, бидло, гній, попіл…

– Про що ти говориш… Його немає! – верескнув панок. – Немає!

– Немає для тебе, – вже спокійніше, суворо сказав я. – Для тебе немає нічого. І кому ти служиш? Нашим ворогам? Я думав, ти струп із п’яти нашого Бога, а ти полигач чужого бога. То ж згинь…

Я задихався, серце мені зупинялося, подих спирало – важко, троєперсто, троєкратно перехрестив його. Карета загойдалася, затріщала, щось засвистіло, загуло, й хмарка чорного диму звинулася поруч мене. І зникла, і впала глуха тиша, а по вівсяному стернищу пролетів швидкий крутий вихор.

Я протер очі. Оглянувся.

– Чорт жениться, – показав на вихор вівчар, який верхи гнав насупроти мене отару.

Мав сумнів, що таки жениться, але не відказав нічого.

Мені хотілося до вітру, по малій нужді, – припекло так, що хоч кричи, – і я шукав гожого місця, але куди не поткнуся – за клуню, за кущі ліщини, в берег, – скрізь хтось стовбичить або тиняється, здебільшого якісь жінки з сувоями полотна, з корзинами, і я біжу далі. А вже й терпцю не стає. Хоч розв’язуй очкура посеред вулиці. Збіг у виярок, до ставочка, але там почулося талапання по воді.

…Не одразу збагнув, що то не талапання, а покашлювання. Покашлював послушник Олія, він стояв у порозі, невидимий у темряві, але я вже гаразд знав його покашлювання, схоже на тьопання по воді. Покашлює він обережно, несміливо – в такий спосіб будить до утрені – я можу й не обізватися, вдати, що сплю, і він піде геть. Що то гроші – багатий гість, – і покій окремий з периною, і глечик з узваром в головах на ослінці, – всіх інших прочан, які сплять покотом на вкритих соломою дошках, послушники будять штурханами, а декого навіть стягують за ноги.

Але мені все одно треба вставати – по нужді, та й не для того я прибився сюди, аби вилежуватися в пуховиках. Хоч, далебі, доконечно ще не знаю, для чого. Заховався від нишпорок? Трохи й так. Хочу замолити гріхи?… Побути в цьому святому куточку? Помолитися за матінку, омити сльозою її святу пам’ять? Либонь. Прийшов скинути з себе бруд п’янства?… Прийшов надовго? Може, назавжди? Поки що не знаю. Чи вже знаю? Страшно переступити одразу в іншу іпостась. До цього потрібно приготуватися, порадитися з власною душею. Я й раджуся… І тая рада…

Я встаю, одягаюся. Виходжу надвір. Від мого порогу стежка до церкви веде через сад. Її не видно. Стоїть такий густий туман, що його можна різати ножем, неначе холодець. Напівголі дерева виринають ураз, кущі кидаються під ноги, хапають за поли кощавими руками. В тумані, спотикаючись, бредуть прочани; черідкою, неначе легіонери затяжного війська, пройшли монахи. Ще дуже рано, власне, це не утреня, а нічне моління, я не дістаю годинника, бо однаково стрілок не видно, але відчуваю – нині годин чотири, не більше. Мені незбагненна ця запопадливість, ця строгість: потім ченці увесь день клюють носами й працівники з них кепські.