Розділ «Погоня»

– А може, він не хоче! – заперечив Тишко.

– Нема таких. Просто їх не кожен візьме.

– Це правда, – сказав Лука Хрін.

– Гроші – велика біда, і коли вони є, і коли їх немає, – задумливо мовив Білокобилка. – Біда значно більша – коли їх немає. – І усміхнувся білозубою, під щіточкою чорних шорстких вусів усмішкою. – Гроші не дають спати. Без них ліпше. Тільки через те в мене їх і немає.

З польського табору долинула весела музика.

– Дідько б тобі на гробі заграв! – сплюнув під ноги Пукавка.

– А ви, дядьку Терешку, бачили коли-небудь ті гроші? Чортові? – несміливо запитав Тишко.

– А чого ж, і бачив, і в кишені тримав.

– Як те було? – У Тишка очі, неначе два розжохані вітром вогники.

Пукавка понюхав табаки – заклав цілу пучку в одну ніздрю, далі в другу, чхнув, і табака полетіла на воду.

– Ішов якось з храму від кума мимо Капшукового болота… Ніч була місячна, і дорогу я бачив добре… Біля болота зустрілися мені два панки… Миршаві такі, але вбрані багато. Почали запрошувати в гості. Я спочатку відмагався, а вони так припрошують, так припрошують. Ну, пішов я з ними. І прийшли ми до палацу. А там зала, свічі, музика грає. Грали щось не наше, а як я увійшов, один панок подав знак, і музики вшкварили жидівського «Триндика». Ну… і я вшкварив. А тоді ще танцював «Гопака», «Горлицю», натанцювався донесхочу. Танцював сам і в парі. Така ладна панянка в соболиному капелюшку зі мною крутилась, підківками дзвякала. А тоді враз усі свічки погасли, я тримаю її руку в своїй і чую – рука волохата. Мене затрусило, та в ту мить знову спалахнуло світло, дивлюся – панна як панна. Прибандюрилося… Паничі припрошували гуляти ще, та я втомився й сказав, що йду додому. «На ж тобі за те, що нас вшанував, капелюха, – кажуть панки, – і грошей сто талярів». Капелюха я одягнув – гарний такий капелюх, з пір’ям, панський, – а гроші згріб з таці й порозпихав по кишенях. Прийшов удосвіта додому, а жінка з порога: «Де це ти, волоцюго, був?» – «У панів, – кажу, – бенкетував, дали ось капелюха і грошей сто талярів». – «А чого це ти, чоловіче, вершу на голову напер?» – вона мені. Я хвать, потягнув – справді верша… До кишень, а там замість червінців кізяки кінські. А були ж червінці. Отаке-то нечисті творять з християнськими душами.

– А ви… мацали ті червінці? – прошепотів Тишко.

– Кажу ж тобі, своїми руками брав з таці і клав до кишень.

– Ти, Тишку, краще запитай у Терешка, скільки він того вечора випив, – сказав Білокобилка.

Козаки реготалися. Найдужче – Тишко, він зняв шапку, його шовкове волосся розлетілося на всі боки, обличчя розчервонілося, як у дівчини, й пашіло. Пукавка кліпав ріденькими повіками, вдавав ображеного. Лука Хрін набивав люльку, Пукавка теж поталапав руками по кишенях, ніби там могла завалятися якась тютюнина, воднораз зазирав до Хрінового кисета, й той дозволив йому набити муругу носогрійку.

В цю мить за скелями на лівій стороні дзвінко заіржав кінь, і з степового марева почувся відгук. Козаки повернули в той бік голови, але нічого не побачили. Може, то відгукнувся заблуканий козацький кінь, а може, сарматський чи кімерійський, степ вічно старий і вічно молодий, у могилах, у яких поховані сарматські царі, поховані й козацькі отамани, а спашені губами коней древніх кочівників трави зголені вдруге (втисячне) губами козацьких бахметів. А там, звідки щойно пролунало на відгук кінське іржання, крутив вихор, піднімав угору весняний наплав, суху траву, він підлетів до самої води – вони й народжуються тут, на Дніпрових кручах, а тоді біжать у степ, – вони бояться грому, блискавиць, а також бояться ножа, шаблі, гострої коси, перерізавши вихор, можна перерізати біса, він у шерсті, з кігтями, тільки без живота, з гострими пазурами і довгим хвостом.

Козаки перехрестилися на вихор, не перехрестився тільки Білокобилка, він хмурив гострі острішкуваті брови – козаки перебили йому риболовлю, теревенили.

– Як була в мене колись сіра кобила… – почав Пукавка.

– Коли це? – поцікавився Тишко.

– Ну… літ двадцять тому. Було накладу на воза мішків тридцять…