Розділ «Погоня»

– Ляхи, батьку!

Невидима гостра коса змигнула над військом.

– Які ляхи, звідки? – запитав осавул Чорноніс.

– Од Базавлука, вже біля Чумакового хутора.

Піт котився по обличчю дозорця, й він не витирав його. І дозорець, і всі інші, хто чув його слова, розуміли, яка пекельна небезпека нависла над охлялим козацьким військом: ворог попереду й позаду, і місце се непридатне до оборони, поляки наляжуть зверху, й витягнуть на скелі гармати… Сісти в човни та податися до Великого Лугу, сховатись у його нетрищах – човнів вистачить лише на третину війська, та й на Січі стоїть польська залога.

Чорноніс і всі інші старшини та козаки дивилися на Бурого. Але той мовчав, важко сопів, посмоктував порожню люльку. В саєтовій, обшитій жовтим шнуром, накинутій на плечі киреї скидався на велетенського грака. Його чорний, важкий, неначе гадюччя, вус ворушив вітер, на лобі навскісно набрякла велика жила. Отаман Бурий, возвеличений козаками у гетьмани, непоспішливий на думку, виповідає рішенець, по тому його не міняє.

Гетьман і далі сопів великим кібцюватим носом, вийняв люльку й почав повільно набивати її. Це заспокоювало: гетьман уже щось надумав, бо коли не надумував, люльки не набивав.

– Іншої ради немає, – врешті сказав: – Перевозитись човнами на Хортицю. Поставити поле на давнім таборищі, поправити старі шанці. Тут ми довго не протримаємося. Щербина! – покликав голосно, грізно.

– Я тут, батьку, – обізвався татаркуватий з вузьким прорізом очей курінний. Супроти важкого, велетенської статури Бурого він видавався сливе хлопчиком, – тонкий у стані, вузький у плечах, роки та бої вкарбувалися в обличчя сіточкою зморщок біля очей та двома шрамами, обидва з лівого боку – один біля вуха, другий на підборідді. Верхній шрам на все життя запікся темним багрянцем.

– Одокиме, бери свій і Красіїв курені, ставте борону он там, біля двох грушок, – вказав пальцем угору. – Копайте шанці. Там найвужче місце. Приймете супостата на свої груди. Тримайте їх… доки й сили вашої. Всі нижні курені допомагають їм копати шанці. Решта – до човнів.

– Битимемося, батьку, до смертного часу…

– Тю, дурня, одспівуєш себе сам. Живими вертайтеся.

…Спершу налетіли комонники. Підняли хмару кушпелі, обігнали ту хмару, вилетіли з неї – вершники в багатім убранні, блискучі панцирі, кіраси, пістряве пір’я, крила орлів – звитяга й пострах усього, що лягає під кінські копита, – ревисько горлянок, мідні поклики труб й глуха мовчанка синіх убогих кунтушів та свиток за високим земляним валом, зачаєне блимання ґнотів у руках гармашів. Лава не вміщалася в байраці, збивалася на купу, кілька коней перекинулися, решта стовписьком котилася вниз, трощачи квітуючі шипшини та терни, викрісуючи на камінні підковами злі іскри. Запінені кінські морди, білі плями облич з ощиреними дірками ротів, свист тонких сигізмундівок над головами.

…Пожива для картечі була багата. І для куль також, допоки лава докотилася до шанців, ми встигли зробити три випали – друга лінія передавала заправлені рушниці. Далі взялися за ратища. Козацькі ратища довгі, діставали через піщаний рів, ляхи ж гарцювали перед ровом, обвалюючи його, завалюючи трупом, сягнути валу їм не вдавалося, декотрі стріляли з рушниць та мушкетів, ми стояли на валу, і кулі влучали в козаків, але наші булдимки та яничарки стріляли влучніше, іржали коні, ревіли горлянки – від звитяги, страху та болю, ратища змокріли від поту, сонце світило нам просто в обличчя, сліпило блиском панцирів та шабель очі, але потроху того блиску ставало менше, крику також – гусари та улани відступали, декотрі попросту втікали. Байрак зчорнів від трупу, один гусар невідь яким чином завис на карякуватій, густій, наче щетина на їжакові, грушці, кілька накульгували в бік степу. Ми не спускалися в діл, дивилися на втечу, але часто оглядались назад, де, рвучи на руках жили, переправлялися верхні курені та перевозили козацький скарб.

…Польська кіннота спішувалася на горі, ставала в батову. Але батова з комонників малопотужна, шляхтичі не звикли ступати по землі, не почуваються на ній твердо, вона гойдається під ними, випорскує з-під ніг, до того ж майже всі були в панцирях, припікало сонце, морило, спивало силу. Кіннотники стратили бойовий запал, батова плуганилася нога за ногою, поляки оглядалися назад, чекаючи підмоги пішаниць (а ми озираємось на Кичкаську косу, човни пінять воду проти течії, човнярі гребуть щосили, вони поскидали не тільки кунтуші, а й сорочки, либонь, одежа змокріла від поту (козацьке тіло біле-біле, недарма таке ласе до нього вороння), врешті батова зупинилася зовсім, гусари та улани не хочуть іти по трупах, галасують їхні осавули, але також мляво, про полковницьке вухо. Полковники, сотники з коней не зійшли, стримлять за батовою в блискучих, обсипаних сонячним золотом панцирях. З осокорового дупла, що поміж нами та ними, раптом вилетіла сова, – чомусь вона знялася тільки тепер, а не тоді, коли лунала громовиця пострілів, осліплена сонцем, пістрявою ганчіркою заметалася в повітрі, спочатку піднялася високо, а потім почала падати навскісно в тернові хащі. Обидва війська спостерігали за совою. За грудкою пір’я, м’яса, крові та кісточок, яка не мала ніякого стосунку до потуг, злоби, затятості озброєних вогненними жалами людей, котрі втягують усе живе в свою неключиму круговерть.

Спішена батова на приступ шанців таки не пішла. Жовніри почали знову сідати на коней.

– Он бачите отого з совиними крилами на сірій кобилі… – вказав жовтим прокуреним пальцем Пукавка.

– Хіба ж видно, кобила то чи кінь, – мовив Хрін.

– Кобила, – впевнено сказав Пукавка, морщачи проти сонця пиптюватого носа. – Така-точнісінька була в мене. Пам’ятаєш, Семене? – звернувся до Білокобилки.

– А коли це було? – запитав Білокобилка.