Розділ «Погоня»

– Ти йдеш… Чи й побачимось. А мене долягає Скринь-ченко. Не люблю я його. То – ворог мій. Пошли на нього порчу. Тобі ж нічого не варто. Пошли. Ось таляр…

І втиснув Семенові в руку битий таляр… Білокобилка пожбурив таляр, той блиснув сріблом, упав у воду, і там завирувало, либонь, його проковтнула величезна щука. Білокобилка сплюнув під ноги, в його очах змигнули лихі вогники, він так подивився на Ременя, що того враз скорчило, Ремінь ухопився за живіт і, стогнучи та пускаючи гласи другим кінцем, порачкував від берега. Білокобилка запечалився: чому ніхто не просить ближньому добра, а тільки зла, – майнуло в голові, – може, через те ми й нещасні, через те й потинають нас вороги…

Семен роздягнувся й стоптав у шкіряний татарський міх – шерстю досередини – одяг, міцно затягнув шнура, почепив міх собі на спину. На шию почепив тугого, також татарського, лука, в зуби взяв стрілу. Лише одну. Так чи так: друга вже не знадобиться. Майнула в повітрі хрестата тінь кажана, десь у плавнях заплакала нічниця. Берег, до якого мав плисти Білокобилка, ледве мрів у сірій мряці, за ним, далеко на сході, невиразною цяткою прокльовувався світанок.

– Дай я тебе перехрещу, – прошепотів Пукавка, – щоб русалка не залоскотала.

– Я голих дівок не боюся, – відказав Білокобилка. Він уже стояв по коліна у воді. Біліло козаче тіло, біліла лисина, погойдувався за спиною шкіряний мішок. Поталапав рукою у воді:

– Не страшно топитися, страшно води холодної. – І зайшов попідруки.

…А далі козаки побачили, як у воді майнула довга, велетенська рибина, крутнулася на місці й біля самої поверхні попливла до протилежного берега.

Синій, з червоними відворотами жупан надвірного рейтара був на мене трохи задовгий, довелося попідкачувати рукава, сам рейтар мандрував у темних Дніпрових хвилях до моря, стріла влучила йому в горло, і він звалився з кручі без стогону.

Стояла хвора передранкова тиша, тицявся, неначе сліпе цуценя, в хмари місяць, ніч і день ще грали в переваги-ваги, але ранок наступав навально, про це оповіщала зорянка, прокльовувала тонким співом зорю, вона співала в осокорах, які зібралися на свою нічну раду й не встигли розійтися по своїх місцях, стояли купою, де їх застав світанок. За моєю спиною десь зовсім недалеко заіржав кінь, на його поклик обізвався другий, хрипкий голос гарикнув на коня. Я затовк назад до шкіряного мішка одіж, прихоплену на випадок, коли б мені не трапився польський дозорець і довелося пробиратися берегом, а далі поза табором луками, як раптом над моєю головою почулося тупотіння, голосне сякання й добірна польська лайка. Я кахикнув – не тихо й не голосно, – на крутому відкосі хилитнулося дві постаті, клацнув зведений курок.

– Ти хто?

Дві рушничні цівки промацували мій живіт. Я приклав до вуст палець.

– Тихо! Геть звідси. Бачите ж – беруся до козаків у вивід, – і потягнув із мішка козацького кунтуша, по тому почав стягувати з себе мундир надвірного рейтара. – Пріч!

Вони з пошанівком, задки, відступили від берега й віддаленіли.

Я кинув мішок у воду, знову запоясався, заглянув у водяне плесо – який у мене вигляд: чи не видає мене одіж і пика моя! На мене глянуло з води щось крутолобе, з перекошеною щелепою (гойднулася вода), вогняно блиснула сережка у лівому вусі. Вона дісталася мені від галерника Корсака, – передав перед смертю, не золота, не срібна, але блискуча, сяйна, на ній якісь таємничі знаки – півмісяці, ніколи й ніде не бачені звізди, турки хотіли забрати її в Корсака, а тоді чомусь жахнулися й більше не чіпали, і козаки її не люблять, не люблять навіть дивитися на неї, а мені вона до душі, й не просто до душі, коли наляже на серце туга або коли потраплю в скруту, помацаю сережку, і туга відлітає, й прибуває сили. Отож я й зараз доторкнувся до сережки та вибрався на берег.

Ранок упав на степ, неначе біла свита з молодого плеча. Дискантував будильний півень на возі-драбиняку, луськало дерево під сокирами кашоварів, шкірготіли (неначе по душі) залізні істики, якими вишкрібали з казанів учорашній підгар учорашньої кулеші, поспішали вмиватися до річки жовніри – військо встає рано, аби доточити собі часу для побиття супротивників, а іноді й для власної смерті. Посеред наметового містечка височів найбільший – шовковий, голубий, прип’ятий до землі жовтими шнурами, аби не злетів і собі в голубе небо, намет, либонь, коронного або польного гетьмана, а за півсотні кроків – трохи менший, смугастий, – регіментаря, а може, верховного комісара. Довкола великого намету обсілася поважна тиша – його господар ще спав, варта дрімала стоячи, – а біля меншого телесувався біля новенької конов’язі молодий служка, не міг упоратися з норовистим конем. Я йшов через табір, це найбезпечніший шлях, вдавав із себе заклопотаного, ніхто не звертав на мене жодної уваги, табір пробуджувався, комашився, жив своїм звичним військовим життям. Найважче буде вийти з табору, для того потрібна якась видима всім причина. Я ще не мав її. Йшов через ворожий табір, через віки приязні, а далі недовіри і жадоби, які зробили нас ворогами, бо ж одні прагнули панувати й примусити інших орати степ. Я орати комусь степ не хотів. Із смугастого намету вийшов чоловік у натільній сорочці, в чоботях з срібними бляхами, розвів руки, широко позіхнув, підставив кошлаті груди турчаку, який тягнув знизу. Позіхнув ще раз, обізвався до козака:

– Чого це ти, Науме, схарапудив коня?

Від чоловіка на мене війнуло запахом бузку.

Я зашпортнувся в бур’яні, мені перехопило подих, туга грудка зсотилася в горлі й стиснула його. Це був він… Кого шукав і не міг знайти. Кого хотів і не хотів знайти. Кого вважав мертвим, а потім він виявився живим, але мені сказали, що він далеко-далеко. З ким не раз грілися біля одного багаття, втікали на одному коневі, доганяли літа парою вороних, хто подарував мені найкращу в моєму житті шаблю, а я йому… а він у мене… він у мене відняв найдорожче. Мимовільно приплющив очі й знову розплющив їх… У грудях запекло, в горлі забулькало – кинутися зараз і потяти його… Але нині я не належу собі. Гамуючи давку лють, дивився на Пива.

Неширокий у плечах, тонкий у стані, маленька голова, маленькі, притиснуті до голови вуха, чорний, як смоль, прилизаний чуб, круті великі надбрівні дуги, під якими глибокі гострі вузькі очі, гарний з себе, й водночас щось гадюче в тій голові (майнула в уяві голова полоза), здається, розтулить рота й замелькає роздвоєний язик. Гай-гай, те мені привиділося; таким він був колись, нині й станом розповнів, і чубок порідшав та посірів, і очі трохи вицвіли, а все одно погляд гострий, і весь пан Пиво – пружний, сповнений рішучої гострої сили. По мені ковзнув погляд і відвів очі. Не впізнав. Не диво. Я знаю, що змінився вельми, була і в мене густа, як щітка, чуприна, та облетіла, неначе кульбаба під осіннім вітром («не облітає волосся з дурної голови!»), лишилася куделя довкруж голови, неначе в бога Саваофа на іконах, і брови з плисових стали острішкуватими, гострими, а звідки взялося нехай і невелике черевце – Господь знає. Адже не в пуховиках і не на пампушках кохав його, життя котило мене на таких перекатах, диво, що й досі живий. Тоді, коли ми з Пивом бачилися востаннє, мені було років двадцять, йому – років тридцять, відтоді минуло дванадцять літ. Мене не впізнає ніхто, й добре, що не впізнав він, хоч я йому не заподіяв нічого (ще не заподіяв!), а він мені… Хто ж він тепер? Регіментар?… Себто полковник? Тоді був сотником надвірної варти. Кров кипіла в моєму серці, я дивився в землю, щоб не виказати себе.

– Так чого ти телесуєшся? – Пиво до Наума.