Розділ «Погоня»

– Треба посилати когось по Недайводу, – твердо сказав суддя Шкандалій і вибив люльку об закаблук чобота. Неначе печатку приліпив. – Нехай ударять ляхам у спину.

– Як ти до того Недайводи добудешся? Хто піде? Хто зможе пройти?

– Білокобилка. Він знайде способу.

– В птаха перекинеться? Або в рибу?

– А хоч би і в рибу…

Від скель повівав вітер, видував червоні порошини з гетьманової люльки.

Аж тепер Білокобилка збагнув, для чого його покликав суддя. Здогадуватися почав трохи раніше, але далеко здогаду не пускав. На серці засмоктало, хвилювання огорнуло козака. Надто через те, що вже рішуче надумав попрощатися з братчиками, від’їхавши з Січі, вже йому нова путь клалася під ноги, а тепер вона віддалялася, якщо не перетиналася зовсім. Дорога, яку йому стелили, не просто небезпечна, а майже смертельна. Навіть якщо вислизне за оце сталеве кільце, попереду чигають тисячі небезпек. Він мовчав.

Усі погляди звернулися до нього. Гетьман дивився понуро, недовірливо, Семен знав, що Бурий його недолюблює, і то невідь за віщо, чи ж за те таки характерництво, про яке гомонять козаки, чи за один-єдиний давній кпин, коли ще той був простим козаком, і гостювали вони на слободі під Мерефою, й подала на Бурого позов одна перестигла дівка, буцімто він позбавив її панянства, Бурий одвівся на Євангелії, сказавши, що «тільки помацав її за живіт», і Білокобилка по тому кілька разів перепитав: «Так м’який живіт у Параски, чи ні?», ще й розказав козакам.

Бурий жартів не любив і не розумів. Білокобилка не пам’ятав, щоб у гетьманових очах коли-небудь затріпотів крильцями сміх, в них завжди висіла якась сіра іржа, та й що інше могло бути в тих очах, не бачили вони ніколи ні дитячих личок, ні втішної мордочки котеняти, не чули скрипу колиски й не смикали його руки за її вервечки, не спочивали на павичах розмальованого комина, не пестили чорної коси на білій подушці, а бачили тільки сірі очерети, гарматні виплески, випалений татарами степ, і хіба що зрідка – чорне нутро січової корчми над протокою. Шкіра йому продубіла від порохового диму та комариних жал, душа остуділа й спеклася у важкий корж (сумний приклад Білокобилці, від якого й намагався втекти). Од малечку на Січі, відданий товариству, чесно сповняв січовий закон, обкрутився в незчисленних січах, потопав на морі, не знав іншої постелі, окрім твердих дощок у курені, не знав іншого посуду, опріч казана й кінвів, інших трунків, опріч пінної. Важкі думи круками довбуть йому голову: як зарятувати товариство, як не дати потоптати козацький звичай, як перемогти ворога, звідки взятися ласці, веселощам, дотепові? Білокобилка не гнівався на нього. Хоч сам не міг прожити без дотепу й дня, й заносило його у всі боки, і міг учварити щось таке, об чім і сам потім шкодував.

– Опріч Семена, ніхто до Недайводи не дійде…

Всі чекали на відповідь Білокобилки, розглядали його, неначе ніколи раніше не бачили, хто з надією, хто без оної, а дехто і в прижмур очей, з недовірою чи й кпином.

Семен почухав густу чуприну на потилиці, де в кожного козака, навіть найрозумнішого, лежить найпевніша думка, мовив:

– Спробувати можна…

– Спробувати чи пройти? – запитав курінний Медведівського куреня Саливон Тхір.

– Пройти!

Білокобилка зітхнув. Перед ним встала путь, зіткана з таких петель, таких небезпек, що він понурив голову.

– Чого ж похнюпився? – мовив Тхір.

– Не на весілля ж іти.

– Маєш тільки три тижні, – в очах Бурого і надія, й недовіра.

– Сьогодні вночі попливу…