Розділ «Погоня»

Поляки гарцювали на конях по обох берегах ріки, над Старим та Новим Дніприщем, декотрі, розжохавши себе, ставили цапки коні на високих скелях західного берега, здавалося, вони хочуть перестрибнути Дніпро й згори впасти на козачий табір.

На четвертий день, ополудні, поляки пригнали човни – кілька думбасів та стернів – і переправили половину війська на Нижню Хортицю. Підійшли до Дурної скелі, від якої впоперек острова покривуляли козацькі шанці, й почали насипати копці для гармат та готуватися до приступу. Приступати мали на світанні. Але ще з обіду по небу помчали гостроносі, довгі, схожі на щук хмари, між якими бовталося темно-жовте, неначе курячий розбовтень, сонце, довгим промінням пронизало хмари, а далі вони посунули чорними скиртами й до вечора щільно вкутали небо, й опустилися низько-низько, здавалося невидима рука притискає їх до землі, темні, важкі, вони ледве волокли вагітні дощем черева, на овиді ж стояли білими баштами, крізь зазубні яких просовувало блискучі мечі сонце, – на пострах чи на покару людям. На землю впала непроглядна пітьма, небо було каламутне й дике, і враз задвигтіла, загойдалася земна твердь, зі Змієвої печери сліпучим клубком вилетів Вогненний Змій, злетів під хмари, звідки шугонув униз, пролунав тріск, неначе вдарило сто тисяч гармат одразу, заревів, заклекотів Дніпро, й застогнало щось у скелях, відтак вогняний клубок покотився понад Дніпром до порогів, а від хмар полетіли вогняні стріли, та не прямо, а зигзагами – архангел Гавриїл побивав з неба змія та його чортяче воїнство, а що змій і чорти крутилися, то й стріли робили за ними викрутаси. Все живе принишкло на землі, стежило за тим скаженим побоїськом, Змій поривався в хмари, які клубочили й порипували, неначе велетенські вози, а Гавриїл бив його звідти вогненним ратищем, і Змій знову падав, припадав до води, гамуючи спрагу та набираючись сили, й лютувала вся інша нечисть на Дніпрових порогах, величезний, як добрий бугай, чортисько сидів на Дурній скелі й вискаляв зуби, та, вражений стрілою, беркицьнувся у воду, на порогах шаленіла вся інша нечисть і звідти долітали клекіт, скрегіт зубів, регіт та стогони. Оскільки Змієве кубло було на Хортиці, то святий Гавриїл туди пускав найбільше стріл, вони били й били, застрявали в землі, тремтіли, здавалося, їх можна хапати руками та витягувати нагору, й гуділи скелі, тремтів острів, а в ньому – дві купи людей, які завтра вбиватимуть одне одного, а няньки молилися, однаково перестрашені небесними стихіями. Рушничним шротом барабанив по скелях дощ, наскрізь пробивав молоденьке листя дубів по горі, припліскував до землі листя подорожника, толочив трави. При спалахах блискавиць козацькі дозорці на скелях були схожі на сірих граків, які не можуть злетіти.

Гроза вщухла після півночі, на той час Ілля випустив усі свої дванадцять громів і знесилів Гавриїл. Й поховалася в розщелини скель, пірнула на дно вся дніпровська нечисть, останнім, уже на світанку, шубовснув у воду зозулястий півень, і вода аж закуріла, допіру всі думали, що то ляський для побудок півень, який у грозу вилетів з воза та сів на скельку, а виявилося, то був чортячий сторож.

Сонце вставало ліниве, невиспане, похмуре, одинока хмарка нависла над ним розтріпаною бровою, з протилежного боку на сонце дивився ущербний місяць, і двоє братів на ньому погубили справунок – вила, шастали в пошуках пропажі.

…Вила, ратища, шаблі були при них, але порох підмок і гармати не стріляли, мало було й мушкетних випалів, поляки кинулись на штурм запекло, сподіваючись скурати козаків з першого разу, бій заклекотів по всіх шанцях: розпашілі обличчя, порозтулювані роти, похрипи крізь стиснені зуби, зойки, кривавий блиск очей, скрегіт шабель, скрип ратищ, вжикання куль, крики звитяги та жаху – жаху більше – й врешті переможний гуркіт козацьких тулумбасів.

Перша налога була найпотужніша, далі поляки накочувалися хвилями й відкочувалися, перепочивали, набивали рушниці, збадьорені криками та ярепенистою музикою, кидалися вперед, аж поки доконечно не стратили військові запал та фантазію, і вже йшли, гнані окриками та кулаками старшин. У волейній потребі є межа, за якою втрачається певність, наступає байдужість, і вже немога пересягти незримий пруг, що за крок до перемоги, той крок – найважчий. Одначе й козацькі тулумбаси гуркотіли дедалі тихіше та тихіше, запал звитяги та бойового тріумфу пригас і в козацькій лаві. Обидві сторони вже знали, що відтепер хилитатися їм туди-сюди довго, на витримку, до повної втоми душі і тіла, до смертельної байдужості. У першому, найгарячішому бою був поранений Булавка, козацький бандурист і співун. Козаки зняли з нього жупан і сорочку, кров поштовхами била біля правого, темного, у волоссі, соска грудей, Білокобилка кров замовив, вона перестала йти, але Булавка очей не розплющував. Любив Білокобилка Булавку за веселу вдачу, за пісні, за затятість та запеклість, і тепер сумував вельми. Вечірня зоря кров’ю спливала на плесо, мовчали, не подавали голосів солов’ї в пониззі Хортиці.

Вночі щось біле блукало біля козацьких окопів, на погуки не відгукувалося, сторожовий козак вистрілив, а вранці побачили, що перед шанцями лежить забитий білий кінь. Білий кінь – то не на добро, хоч Білокобилка сказав, що в тому ніякого злого чару немає – білий кінь та й годі. Мабуть, і він помилився, козаки пішли до коня, а з байрака вискочило з десяток ляхів, погналися за ними, й були б постинали шаблями, але Білокобилка, який утікав останнім, зачарував їх, і вони перекинулися в кущі верболозу. Козаки з валу побачили – стоять кущі серед рівного поля, їх раніше не було, хвилюються віттям, гнуться до землі.

В наступні дні поляки кидали з поставлених на копці гармат ядра, але козаки були готові до того, гасили їх з порозставлюваних упродовж шанців казанів, відер, коновок, бочок. Польські гармаші ґнотів не гасили, пороху мали в достатку, гармати завдавали невеликих втрат, але тримали козацьке військо в напрузі. Поляки триматимуть його в облозі доти, доки воно вимориться, спалить увесь порох та споживе увесь припас, полякам припас привозять з пограбованих паланок та сіл.

…Білокобилка стояв над водою в ущелині Січових Воріт, сплетеним з ситнягу павучком ловив рибу. Снасть була кепська, нікчемна – січовики ловлять рибу велетенськими, прокатраненими в дьогті сітками-матулами або ставлять гарди – заганяють по протоках рибу в озерця й вибирають її підсаками – отож, на березі стріпувало лише кілька окунців, серед них лише один великий, горбатий, темний, – та зблискувало сріблом луски з півдесятка пліточок, за два кроки від Білокобилки на сухій колоді лежав вуж, млів проти сонця, ще далі на березі ворони однімали в чайок дохлу рибину, там вихрив справжній бій, над головою пролетів джміль, в дубовому гаю на Сагайдачному доспівували пізні солов’ї, низовий вітер доносив аж сюди пахощі щедро заправленої смаженим салом кулеші – у поляків свято Божого тіла, вони п’ють горілку, їдять ковбаси, козаки поснідали розмоченими у Дніпровій воді сухарями з таранею й, роздратовані гемонськими запахами, ладні кинутися на польський табір голіруч. До Білокобилки підійшов гурт запорожців, усідалися на днищах човнів, Семен поморщився – перебивали йому риболовлю.

– Цей Білокобилка і з шила патоки зварить, – поглянувши на окунів, сказав Пукавка.

– Сутуж і ти, – сказав Хрін.

– Сутуж? – знизав гострими плечима Пукавка. – Увесь вік сутуж. А нащо?

– Як то нащо? Сутуж козаком – станеш осавулом.

– А нащо?

– Щоб стати сотником.

– А нащо?

– Щоб стати полковником.

– А нащо?

– Ну… щоб стати гетьманом.

– А нащо?