Розділ «Погоня»

– Якщо ви всі не підете зараз до чорта, ми залишимося без юшки, – сказав Семен.

Лука Хрін ощирив великі білі зуби:

– А де він є?

– Он там, у скелі.

Лука й далі насмішкувато кривив рота.

– А як же ми туди дійдемо?

– Отако прямо, – Біколобилка дивився в очі козакові. – По льоду, він міцний, витримає.

– По льоду? – прогудів Лука. – А й справді… Я зараз піду по льоду.

Він ступив кілька кроків просто у воду, та враз стрепенувся й вискочив на берег, неначе опечений. Він замочив ноги вище колін.

– Хай тобі… Сказитися, – лаявся й з острахом поглядав на Білокобилку. З холош штанів текла вода. Ніхто не сміявся. У Луки позеленіли очі, але волі гніву давати боявся, з планетником краще не зв’язуватися, поробить – і одіж порветься, й нитки розлізуться, й шабля затупиться, і рушниця не вистрілить, і кінь окривіє… Мало що йому збандюриться.

Білокобилка ж і вухом не вів, вийшов на сухе, сів на колоду, дістав кисет – до нього потяглося кілька рук. Дивина, але в Білокобилки завжди кисет повний (де тільки дістає тютюн), і пригощає всіх, і в його очах – жодної іскри жадібності, шкодування, саме оця легкість, з якою ділиться тим, що в нього є, – може оддати останню дрібку тютюну, а сам лишиться без нічого – викликають і повагу, й заздрість. Завжди веселий, завжди всім задоволений і нікому не заздрить. Одначе не встиг Білокобилка як слід розцмакати люльку, як його покликали: з гори біг осавулець Красій – мелькали чоботи – один сірий, збучавілий, другий – жовтий, махав руками, неначе вітряк крилами: «Іди, кличе суддя».

Білокобилка передав павучка Тишку й подряпався вгору – просто у мідну вирву сонця, яке сліпило очі.

Під густою, неначе щітка, грушею біля гетьманського намета сиділа старшина: гетьман (на килимкові), суддя, обозний, осавули, курінні. Білокобилка подивував: чому це його кличе суддя, коли є гетьман, але звик не забігати наперед коня, мовчки сів за спинами курінних, по-татарськи підібгавши ноги. В грушовій гущині чикала якась птаха, неначе передражнювала гетьмана, котрий, бликнувши з-під волохатих гусениць-брів очима, густим басом, монотонно, неначе стомлений дяк у церкві, казав:

– …куль до гаківниць вісім бочок, до шмагівниць – шість, куль залізних до гармат – одинадцять бочок, олов’яних дві тисячі сімсот шістдесят вісім штук, бочок пороху тридцять вісім, олова штук одинадцять, шроту залізного до гармат чотири бочки і ядер п’ятсот сімдесят два. Цього нам вистачить тижнів на три. Припасу харчового трохи на довше. Ляхи, як я вже казав, не одступляться, дотиратимуть нас до ручки. Звідси нам не вийти…

Білокобилці в правий чобіт натекло води, й тепер він тихенько перевзувався й слухав, що гомоніла старшина, а гомоніли вони про те, що опинилися в скруті, а як з неї вийти, ніхто не знає, одні раяли вдарити на ворога на острові й перекинути його (але коли б навіть те вдалося, що робити далі, з острова їх не випустять), інші – сісти вночі на човни й веслувати в плавні («попливемо, а більше половини товариства покинемо на смерть?!»), і не доходили згоди.

– Без Недайводи (кіннота за Трубежем) нам звідси не вийти.

– Де той Недайвода…

– Було б його не відпускати, – до гетьмана.

– І що б ми робили вкупі? Возами коні не загородиш.

На скелі заманячили польські вершники, загарцювали, пускали насмішкуваті гласи. На них не звертали уваги.