Розділ «Погоня»

– Як ми дознаємо, чи ти перейшов ворожі лінії? – запитав суддя.

Білокобилка замислився.

– У зимівнику в Дударика вже стоять кілька стіжків. Рано накосив. Одного підпалю… Може, через одну ніч, а може, й через дві.

Старшини намагалися випитати у Білокобилки, як він збирається пройти крізь ворожий табір, давали поради, але він твердо відказав:

– Я – сам!

Хоч, либонь, ще не знав достеменно, як пройде через ворожий табір.

– Ти пам’ятаєш, що маєш три тижні, – сказав наостанок гетьман, і сказав так, що Білокобилці це вельми не сподобалося.

– На подушках у дядини не залежуся.

Ще й через це не любив Білокобилку Бурий – той завжди казав останнє слово. Хоч сто скаже гетьман – він усе одно – останнє.

По дорозі до своїх куренян Білокобилка зайшов у намет до цилуриків провідати Булавку. Але бандурист його не впізнав, метався в гарячці, кликав до бою – вів за собою піснею козаків, називав на імена, а всі ті козаки були мертві. Булавка вів за собою тіні. Білокобилка знав, що вже ніколи не побачить бандуриста, не заспівають удвох на могилі, не повеселять братчиків, відстібнув від пояса невелику фляжку на срібному ланцюжку, подав цилурику:

– Такий козак помирає!.. У найвище дерево грім б’є… Якщо Булавка прийде до тями, нехай вип’є. Та дивися, не вижлукти сам, – погрозив. – Я дознаю!

Цилурик образився, закліпав об’їденими якоюсь хворобою повіками:

– Я чоловік чесний, учений…

– Учений, але мало товчений, – суворо сказав Білокобилка.

– Не вип’ю… Оддам Булавці. От хресті-бог, – чомусь скулився й перехрестився цилурик.

Білокобилка востаннє подивився на татаркувате обличчя бандуриста – такий козак був, у походах міг прожити на самій воді та на корінцях дикого часнику, останній сухар розділить між козаками, а сам і ріски не візьме в рота, шабля його не брала, кулі обминали, і ось, пукнув якийсь ляшок зі скелі, й немає Булавки, здавалося, що він з кременю, з криці, а він з гарячої плоті, але якби не здавалося так, то й інші були б слабкіші. Ти сповнив Божу волю на землі, козаче, наклав головою за свою, християнську, козацьку землю, я згадуватиму тебе. Допоки? Не знаю. І те залежить не від нас. А від того, чи заколише нас доля на шовкових травах, чи пожене зламаним кураєм по полю. А може, завтра спогад про Булавку навіки засне в Білокобильчиній голові… Не мусить заснути. Бо тоді він засне і в головах трьох тисяч нині ще живих козаків.

День конав у скісних променях зеленого сонця.

Козацьке сонце сходить у москалів, а заходить у турків, і щоб не загубилося, турки приковують його до шпилів мінаретів, але воно знову одривається і втікає в козацький край. Біля ніжного, неначе щойно викуваного серпика – два круги, ясний і темний, ясний щез опівночі, а темний тримався, і скелі стояли темні, похмурі, й чорна вода з похлипом котилася поміж них до моря, й сонно перегукувалися похриплими голосами дозорці: «Вартуй!» – «Вартую!» Натомлено кліпали в небі зірки – душі померлих, – яскраві – праведні душі, тьмяні, маленькі – грішні, завтра, позавтра побільшає над Хортицею тих і тих.

Угорі нічну імлу перемелювали тисячі невидимих качиних крил, лунав пересвист куликів і ґелґіт диких гусей.

В Савутину балку Білокобилку провели Хрін, Миленький і Пукавка. З ними ув’язався незугарний золотушний козачок Ремінь – п’яничка («встає з курми, а ляже з свиньми»), неподалік від річки Ремінь притримав Білокобилку за руку, прошепотів у вухо: