Розділ «1. Оксамитові очі демона»

– Куди, кицю?

– В центр. До людей.

– Де ти їх знайдеш?

– Де немає, там і треба шукати, любчику. Серед козлів!

Жовте авто, мигаючи зеленими бульками, вичавлюючи воду з снігу, пірнуло у ніч.

Яскрава осінь. Але я вже нічого не бачу. Тож думаю, якщо вам обридло дрочити десь-інде, то необхідно змінити позицію. Або дрочіть в іншому місці. Тут скоро пройде полотнищами, щільними і безпросвітними, сезон дощів: прогалини між домами заллє жовтим, навічно поховавши твої страхи, і окупить все програне, до дна.

Зося пускався берега повільно, як ті тайванські капелюшки водою після смертельного, як люмінесцентне світло, тайфуну. Цей недоносок поселився поруч, занісши сморід наркоти і божевілля. Зранку він хрипів та кашляв від ломок. Потім, підігрівшись, розминався на Дульці, вайлуватій, з одвислими коров'ячими боками олігофренці.

– Головне, старичок, вона не читає книжок, – говорив він, підсовуючи мені коробку морфію, справжню мрію столичного наркоші. – Совіти не були пуританами. Це була справжня еліта. Тільки вибрані, лише вибрані мали право на трах. А що вибраність? Гроші. Ось це маленьке дебілкувате створіннячко – мрія. Воно окрім кукурудзяної чи манної каші не потребує нічого.

– Зося, по-моєму ти мене з кимось сплутав. – Нудна хвиля, моторошна і приємна хвиля приходу відділяла мене все далі, як човен відносить буря. Зося виникав, кумедно вимахуючи ручками на горизонті. Несподівано він зробився реальним, як прозора паперова калька.

– Ти повинен мене зрозуміти, Алекс. Ти повинен розуміти різницю у віці, дорогий, – Зося багатостраждально закотив під лоба очі. – Я втомився. Я старію. Ти ще у своєму віці не знаєш, що таке печінка і як довго відшукувати член в штанях, щоб його устромити в дірку, яка від тебе ще, на всі земні капості, ховається за непробивний фінансовий мур.

– По-моєму, ти забув уже, де знаходиться твоя, – я не знайшов нічого кращого, як відповісти саме так.

– Слушно, – Зося постукав зігнутим пальцем по черепку. – Розумієш, все знаходиться тут. Всі проблеми.

Голка занишпорила у пошуках вени. Зігнулася, поповзла назад, знову захід. Нарешті Зося жаско видихнув. І продовжив:

– Добра доза морфіну перетворює тебе або на надчуттєвий апарат, або навпаки. Це навпаки трапилося зі мною. Весь мій життєвий досвід викристалізувався за допомогою опіатів.

– Угу… – Я вже був у стані логічного дебілізму але спромігся його дістати. – Ну а як дівчатка? Куди ти їх подінеш?

– Я скоро повернуся. Повернуся переможцем і іменинником, – виголосив Зося.

– На твоє сімдесятиліття, Зося, я подарую тобі упаковку наймодерніших памперсів.

– Це що авангард, Алекс?

– Блін, ти дійсно зробився старим. Це зараз називається модерном.

– Куди-куди…