Розділ «1. Оксамитові очі демона»

Ломка страшна, коли ти на неї чекаєш або чекаєш на щось більше, ніж того вона варта; або це вкурвлює і глючить саме тоді, коли в твоїх кишках давно завелися черви. Зося, певен я, подихав не від наркоти, а від того, що набрякло за роки, десятиліття, було зібране його батьками, дідами і так далі.

Я винайняв помешкання в Пасажі, щоб зіскочити з голки. Дуже гучно сказано. Але коли я прибув знову до столиці, то замість людей побачив велику китайську стіну. Сіру. Ні голосів, ні покликів, ні привидів з минулого. Страшенно боліли коліна, зуби, голова. Це не дратувало. Це навіть якоюсь мірою підбадьорювало. Я навіть встигнув здати свою квартиру на півроку, щоб перестрахуватися. Так що ті дитячі балачки про невнятність і здравість мислення, про глюки і таке інше були або байками, або напівміфами, або я не належав до категорії тих людей. Світ наркомана і божевільного чужий до оточуючого світу, тому в них немає відчуття небезпеки, коли ці світи хтось умисне не перетне. Жорстокість одних диктується жорстокістю інших. Це порочне коло буде окреслюватися знову і знову, вимальовуючи незабутні піруети Дантового пекла. Люди ніколи не навчаться мирно жити або принаймні не сунути писка у чужі справи. Наркоманія – це свого роду вчення, тяжке і гибле. Це той шлях, який не треба проходити, щоб чогось навчитися.

Тиждень я просидів на шампанському. Мочився у великий трилітровий слоїк. Читав допотопну підшивку «Вокруг света». Через тиждень я вийшов на вулицю і почув рій голосів. Люди говорили десятками мов. Я йшов Хрещатиком, мокрий від снігу, важко вдихав вологе повітря, слухаючи, як мої порожнини заповнюють голоси. Терпке життя, трясця його дери, врешті-решт торкнулося моїх губ.

Дійшовши до Горького, я відчув млосну, приємну втому. Я зайшов до задрипаного гастрономчика, відведеного наполовину під кав'ярню, де столики завалені недоїдками, білими одноразовими стаканчиками, з гурточками молоді, переважно студентів, і купив попоїсти. На Червоноармійській зловив себе на думці, дивлячись, як хльостає сірий сніг, що нікому не потрібний, але це вже було не так тяжко, взагалі, радісно, що подібне відбувається, і з наближенням старості я роблюся вільним, як сірий сніг у котловині міста. Тут, на Червоноармійській, я купив собі блискучу, з відливом, мов кримпленовий костюм шістдесятих, штучну ялинку, кілька кульок, санта-клауса. При виході відразу підхопив мотор і повернувся щасливий та просвітлений, наче дійсно на тому кінці свого життя побачив смерть. Цілий тиждень я спав. Прокидався, готував омлет, знову спав. За день до Нового року я прокинувся з головою, пустою, як пересохлий колодязь.

У такому стані, тим же шляхом, поміченим тиждень тому, я рушив до Бессарабки, звернув на Басейну, потинявся, сліпо, як кріт, пхаючись від однієї забігайлівки до іншої, переключився на бутики. В голові сухо, ламалися звуки. Так, вирішив, усе відповідає сивині на скронях. Діставшись Льва Толстого, я проповз, висохлим удавом, що не складе ради, як помітити територію, підземними магазинами і з нежданою приємністю вискочив у трубу. Прямо носом до задрипаної кав'ярні, з непомірно високими цінами, як на такий гадючник.

Деньок ще був той, це я від початку примітив. Ані тобі бабів на Новий рік, ані людського токовища. Хіба Маму можна вважати за тьолку, а ще напривіс Макс. Він гудів задоволений, мов жук на гівні, чалапав снігом, загравав з Мамою. Дурне, а жити хочеться. Ет, дуракам закон не писаний. Це точно.

На розі Гончара, на східцях до Сінного ринку, я побачив татуся, який загнувся п'ять років тому від антифризу. Тато смалив здоровенний косяк, пускав дим і показував усім руку по лікоть. Видок у нього такий, що зараз буде пиздячити усіх підряд, хто попаде під руку. Да, дурний знак і дурний день. І точно: Макс заверещав, застрибав орангутангом і почав тицяти пальцем. Я зрозумів, що бідолаха Макс побачив не привида, а свою відтрахану у сраку принцесу. Але, на щастя, зателенькав мобільник Мами.

А мені кльово. Гномики снували туди-сюди, готовилися на празники. Кльово. Когось-то я в наступному році замочу. Відчуваєш себе сильним. Бля, ну просто пре, коли подумаєш, скільки ти замочиш ублюдків, з оцих шмигаючих туди-сюди гномів, у наступному році.

– Да, слухаю. Мама. Що, таки знайшов? Ти знайшов нову? Ти так і сказав нову, а не нового? Угу, угу. Значить, сьогодні прийдеться чистити, а шкода – хотіла, щоб пацани Новий рік зустріли. Й то правда. На кой він їм. Так ти кажеш… Ага, бі. Чорт, що за бі? Угу, зрозуміла. Спробую перевиховати. Ну, з наступним. До зустрічі.

Я говорив, що ми були один одного варті? Як тільки побачив Фанні, ми, напевне, виматюкалися смачно, від душі разом, щоб далі легше продовжити великосвітську розмову серед порожніх пляшок, стаканів і досить невибагливої публіки. З баранкуватою головою, об котру розбивалися всі звуки, я став за стійку, затискаючи гумовою, як у відморозка, рукою білий пластиковий стаканчик з підробленим десь під Бояркою вермутом. Підсвідомість чітко визначила, де мені стояти, що мені пити, а ще макакою довела: ти повернувся туди, звідки вийшов.

Так, того дня всі божевільні ангели висіли по периметру Хрещатика і до Льва Толстого. Вона зайшла, викидаючи по-модельному ногами, відразу попрямувала до мого столика.

– Привіт, – сказала вона. – Я Фанні. Ліхтенштейн.

– Тю ти. А я думав, що Ніфертіті, – приміряючись до рвотного пійла, відповів я.

– Ну а ти тоді уламок галантної епохи.

І ми заглухли. Ревли слонами на вежах божевільні ангели, епоха котилася свині під хвіст.

– Слухай, – за хвилин п'ять, зробивши кілька ковтків, став підкрадатися: – У Ніфертіті було спотворене обличчя, половина його.

– Добре. Буду знати, – сказала вона. – Я не ображаюся.

– Будем знати.

– Ага.

Приходить час, коли тобі все одно, скільки у неї перебувало. Нехай і весь гарнізон. Напевне, такою була Фанні.