Розділ «1. Оксамитові очі демона»

Гудіння золотого джмеля в мармеладі рожевого неба виявилося роздовбаним кукурузником. Вже з тиждень я мешкаю серед неповноцінних дітей мажорних батьків, що скидають їх сюди, наче старіюча повія викиднів до сміттєвого бака. Останнього, третього ранку я кволо підвів голову, і білі анфілади колишньої келії вирвали мої легені булькаючим кашлем. Кашель булькав у грудях, знову піднімалася температура і таке-сяке. І головне, Зося.

Від одного покидька інший покидьок не чекає нічого хорошого. Це закон, хоч неписаний, але такий же міцний, як і всі затверджені конституційними судами, в глянцевих обкладинках. Але з тією різницею, що коли ти потрапляєш у біду, то всі виблядки скопом кидаються тобі допомагати, щоб потім одним рипом загнати до ями. Таким був Зося, і нічого від нього було чекати. Але на цей раз він дуже потішив моє відсутнє себелюбство: хвороба, грошовий крах, уже не кажучи про сімейне життя, якого насправді не існувало. Можливо, Зося – це те, що було не найкращим у моєму житті, але коли звалюєшся до ями, то тебе повинен звідти хтось-таки витягти, хоча б навіть і той, хто штурхонув тебе туди. Чимось в біографії ми були подібними із Зосею, як би нам обом того хотілося чи ні.

Обидва з порядних сімей, наскільки чиновники держустанов можуть претендувати на порядність. Ми були набитими ледацюгами і нічого не вміли робити. Різниця між нами – двадцять років. Нудьга, вседозволеність перед законом, відносна, – завжди це дає приємний вибір чимчикувати в будь-якому напрямку. Здається, нас якось ще тоді називали, ага, золота молодь. І таке колись було. Ми вибрали вулицю. Нічого фігового. На свій ідіотизм у кожного своя ціна, так говорив Зося. Ось він сидить у червоному шезлонгу з написом «Кока-кола», тасує для проформи колоду карт і вирікає:

– Вулиця – це те, де немає солодкої нудьги за минулим, за майбутнім, де просте розуміння, як любов, зникає в суспільній тріскотні про хліб насущний. Ми маємо прекрасний сурогат – секс. А це вже цивілізація…

Зося сидить серед десятка охламонів з тонкими шиями, витонченими жіночими пальцями, і вони дивляться на нього, як на божество. Він найперший катала в столиці. Він обкатував синків міністрів, генсеків разом з їхніми виблядками. Він сидить і пророцтвує, але не знає, що цьому скоро настане край.

– Вулиця якраз те, де люди знають, як жити, а живуть так, як вимагає від них розуміння сліпоти наступного дня…

Через тиждень Зося програється в пух, залізе в борги, знову програється. І тоді в екзальтації, щоб не звертатися до свого впливового тата, вижлуктить три пляшки горілки, зажере пачкою етаміналу і при свідках чесного катрану відрубає кисть лівої руки.

– Вулиця – це безліч перспектив, що сходяться і розходяться, сплітаючись вузлом на вашій горлянці…

Я завжди знав, що коли ти нічого не тямиш у музиці, то не фіг сідати за піаніно. І тут немає ніякої ані моралі, ані романтики. Напевне, це і трапилося із Зосею, зі мною і моїм поколінням. Але і це б не було правдою. Ми прийшли на вулицю, як на великий атракціон. Нам невідома була надія, щоб виживати. Ми були приживалами на вулицях столиці, а тому швидко її окупували. Бо ми були розумними, сильними, молодими.

Нині ми оглухлі і сліпі, як кроти, що їх водою повиганяли із темних затишних дір. Ось так, якщо ви щось зрозуміли з усього цього. І таке буває.

Після того випадку, з власноруч відрубаною рукою, трохи поваландавшись серед професійних катал, Зося, у якого мораль розв'язалася, як шнурок на черевику, ще в утробі дорогої матусі, кинувся освоювати новий бізнес. У сенсі – ні фіга не робити, отримувати гроші і трахати молоденьких дівчаток. У своєму роді, Зося був педофілом. Якщо вірити лікарям з дурдомів, де ми якось із Зосею навперемінки поперебували. Але із Зосею була своя хроніка. Тупість щодо моралі. Кінець і мораль не дружать. Але він не був полишений романтики. Зося любив музику. Особливо класичну. Бетховен, Бах, Моцарт там. Ну, звісно, і шансон. Зося навіть писав вірші. Паскудні, але вірші. Щось про сонце, квітки та кохання. Для дванадцяти– чи тринадцятилітніх сцикух. Цього вистачало. Він ще малював. Писав картини. Такі ж невиразні, як і сам. Досить бідово торгував польською біжутерією, сколотив капітал. У тата виклянчив дачу під майстерню і влаштував щось подібне, як і в цій богадільні, за винятком того, що командував він цілим полком прищавих дівиць. Там-то він і знюхався з Тоцьким та Фармагеєм, тобто під час удосконалення творчих сил та педагогічної діяльності. Останній благополучно почив у віці сорока п'яти років від проривної виразки. Перебудова розкручувалася на всі сто, Фармагей справно, на всі сто, торгував іконами, антикварною рухляддю, картинами – Саврасовими, Шишкіними, ну, усім тим мотлохом, що знову почав входити в моду, який «нові» розвішували по кухнях та туалетах. Навіть не несмак, а моральний дебілізм якийсь. Справа тут не у Фармагеї, він-то якраз був мужиком нічого, без всіляких відхилень. Навіть не у Зосі, що на той час присів круто на наркоту і вирулити йому швидше, судилося на тому світі. Я тоді перебивався з хліба на воду, якщо зважити на те, що я обкатував у карти товстосраких партійних бонзів. Їв із золота чорну ікорку з такими людьми, що прямо ого-го і що нині вже історія. Тоді-то я вперше почув про якогось Тоцького. Останнє, що я чув про цю паскудь, що він намагався поправити свої грошові справи, підторговуючи жмурами в Таїланді після нещодавньої катастрофи, видаючи фальшиві посвідчення, не безкоштовно, звісно, родичам убієнних. А Зося, охєрівши від наркоти, зовсім здраво, як на думку його молокососного оточення, виношував план убивства президента. Сміх та й годі. Зося, у порівнянні з цими фраерами, був лише дебілом з претензіями.

Нарешті я очухався від сну зовсім. Зося сидів біля мене, трохи ліворуч, ніжно, по-дитячому усміхаючись. У прочинене вікно банально летів яблуневий квіт. І спів. Це звучав якийсь релігійний гімн. Гімн лунав урочисто, але не так, як у церквах, не так, як велична пісня духу; спів підіймався сталактитовими стовпами догори й осипався вниз з ніагарським гуркотом, підіймаючи хвилю притлумленої, як виття собаки, пристрасті.

– Чуєш? – Зося підняв руку, трохи повернув обличчя до вікна, винувато усміхнувся, обтрушуючи налиплий квіт з губ. – Це мої янголятка…

– Здурів ти, Зось, чи шо?

– А які вони солоденькі, мої янголятка, – не слухаючи, базікав Зося.

Мене знудило, але не від смутного здогаду. Просто ця паскудь, доки я хворів, періодично наширювала мене морфіном. Я векав у кутку, стоячи на чотирьох, а Зосю вже несло. А я ригав. Та ось Зося заглух. І надовго. Лунав божевільний хор і моє бекання. Потім він став і простягнув мені слоїка з молоком.

– Випий, це теж мої янголятка. Дуже допомагає, – сказав він.

У відповідь я тільки векнув, пустивши зеленого дракона на волю. Людина швидше повірить в існування чорта, ніж янгола. Такі ми вже вродилися.

Перше, що прийшло мені в голову сидячи біля широкої сірої труби сміттєпроводу, думка про сукню. Яскраву і білу, з червоним, зеленим, синім по полю. Полегшити душу можна на смітнику. Нічого особливого. І нічого нового. Спочатку я лежала в коридорі і вже ні про що не думала. Спочатку, відколи побачила цих двох гоблінів, я зраділа: хоч які не які захисники або свідки. Та не тут-то було. Потім навкарачки перебралася до смітника. Виблювала. Напевне, я туди тільки й добиралася, аби поблювати. У задниці пекло, мовби туди влучила новорічна шутиха. Я подивилася у крихітне віконце. Зелені ліхтарі осліпили мене. Бридка липка сльота. І якого мене понесло до смітника. Напевне, напівсвідомо хочеться повернутися звідти, звідки ми вийшли. Чорт, ці зелені ліхтарі. Я знову уперто почала думати про сукню. Нічого особливого не сталося. Нічого. Навіть голова Тоцького не з'являлася, ніякого тобі співчуття, а я ж не зла, їй-богу, не маю зла, хоча зі мною всі так паскудно поводилися. Навіть сам Бог. Та з ним-то якось розберемося. Його не видно, та й чи це все його робота, а не купи двоногих паскудів. Знову виблювала. Попорпалася у сумочці. Знайшла зжовану хустинку, колись білосніжну, упаковку презервативів. Косметичка відсутня. Життя черговий раз мене нагнуло. Ткнулася було до ліфта, та облишила. Зайшла вона, Мама. Я її знала. Я почала, нічого кращого, дурепа, не знайшла, як молитися. Мама понюхала своєю бульдожачою харею повітря і пішла. Гавкнули двері. Було холодно, але довелося зняти чобітки і спускатися через чорний хід, східцями. Я хлюпала носом, ляпала босими ногами по голому бетону. Нагорі заґвалтувало, щось гуркнуло, тупо так, десь на шостому поверсі. Ну і чорт з ними, з поверхами. Тоцький мертвий, слава тобі боже. Тьху, що мені в голову лізе. А між ногами пожежа. І помочитися, і потрахатися водне. Отой, якого звали Лу, трохи ліпше. Боже, скільки я вже не була з мужиком, справжнім мужиком. Та пішли б вони всі… Тоцький мене заставляв і мені заставляв лизати тим маленьким сучкам. Інакше у нього не виходило. А Клавка трахала його ділдо в сраку. І, блядь, він хрюкав як свиня, пускав соплі від задоволення. А мені лизати. Чому ти мене, Господи, так караєш. От свинство, лак на нігтях облуплюється з кожним кроком. Але швидше, сонечко, золотце, кицюню, воруши своїми лапками, бо нам не ходити більше.

На вулиці вийшло ліпше, аніж мені видавалося: волого, прохолодно і чисто. Зелені ліхтарі, риплять двері у підсобці для двірників. Тхне сміттям. І картриджі. Тю ти! Влізе таке в голову. Одягнути чобітки і марш на таксі. Пару баксів, усього пару баксів. І чого, якого дідька не йдуть картриджі з голови. Каблуки підламуються.