Розділ «ОЛЕНІУМ-2013»

— Якщо шановна громада дозволить, можу дещо запропонувати на... на крайній випадок.

З таємничим виглядом він загасив зайву кількість каганців, поставив на програвач платівку, яка з шипінням почала видавати раритетний запис Федора Шаляпіна: «Смєйся, паяц, над разбі-і-і-і-той любов’ю-ю-ю...»

І в цій романтичній атмосфері повідав наступне.

Років сорок тому, коли він ще вчився в ПТУ на слюсаря першого розряду і їздив до батьків у село, щоби розжитись картоплею і салом, якось уночі на їхній город прямо з неба звалився невідомий літаючий об’єкт!

Тут усі зарухались, загомоніли, питаючи, чи не забагато ягелівки випив оповідач.

Але той ані бровою не ворухнув!

— Так нам і односельці говорили! — незворушно повів далі пан Серм’яжний. — І в районо, і в гороно, і райкомі, і в обкомі! І навіть в Академії наук! Ніхто вірити не схотів, хоча воно у нас на обійсті лежало: підходь і дивись! — Пан Серм’яжний спересердя стукнув себе по коліні. — А потім плюнули ми з батьком, перенесли його до сараю. Татусь у мене рукастий був — по гвинтиках все розібрав, змастив і наново зібрав! Заповів: мовляв, як буде тобі важко, синку, сідай та й лети світ за очі! Так той об’єкт досі там і стоїть...

— А хто ж його, цей... невідомий об’єкт на небо потягне? — нерішуче висловив свій сумнів пан Кувалда. — Де таких оленів узяти?

— А там, в колбах є якась речовина, ми її не чіпали, — сказав Серм’яжний. — Досі не випарувалась. Певно, вона й потягне...

— А чи витримає всіх? Нас багато... — з острахом видихнув пан Разанов.

— Тікати зібрались?!! — уїдливо вигукнув Великий і стукнув кулаком по столі Карла Великого.

Присутні принишкли.

...А потім почалися танці.

...Зоя і пані N хвилин зо п’ять розглядали розкішну вершково-кремову карту, занесену в камеру двома охоронцями.

— Будемо їсти. Вам яке місто до смаку? — нарешті рішуче запитала у Зої пані N, підступаючи до торта з натягнутою ниткою в руках. — Хочете Рахів чи Артемівськ?

Але Зоя, закачавши рукав куфайки, несподівано занурила руку по лікоть у саму середину солодкого дива, мов філіппінський знахар у нутрощі пацієнта.

Пані N з цікавістю спостерігала за її діями.

— Є! — вигукнула Зоя і витягла з бісквітного черева дві саперні лопатки, карту і компас...

Усе стало зрозуміло без слів. Повісивши на дверях табличку «НЕ ТУРБУВАТИ», жінки схилилися над картою, на якій червоними стрілками було позначено, куди рити.

«І вони почали рити...»