Розділ «30»

— Дорогий подарунок, — прошепотів Колян.

— Будемо вважати, що обмінялися. Ти мені — ноутбук, я тобі — годинник. Він, до речі, тут стоїть, але там ітиме і точний час показуватиме.

На вулицю вийшли близько опівночі. Колян у старій міліцейській формі з темною шматяною сумкою в руці, а Ігор у спортивному костюмі та шкіряній куртці.

— Сміливіше! — спробував додати бадьорості своєму приятелю, обличчя якого виражало що завгодно, окрім бадьорості й упевненості.

Обабіч вулиці тягнулися будинки. Вікна в них не світилися. Ігор розглядав їх, ніби вперше побачив. Може, й справді вперше? Раніше він завжди дивився лише вперед, чатуючи на вогник перед ворітьми винзаводу, а будинки і паркани помічав лише бічним пасивним зором. Тепер ним оволоділа дивовижна свобода — він міг дивитися куди завгодно. А от Колян йшов, дивлячись перед собою, неначе загіпнотизований.

У якийсь момент Ігор помітив, що темрява погустішала і будинки пропали.

Він різко зупинився.

— Я далі не піду, — сказав приятелю. — Ти підеш сам!

Колян також зупинився, тільки трохи попереду.

— Я тепер сам? — перепитав він.

— Ну, не зовсім. Тебе скоро зустріне Іван Самохін. Передай йому від мене вітання. Так, і найголовніше: форму ніколи не знімай, це тепер твоя друга шкіра. Без неї пропадеш!

Не промовивши жодного слова, Колян рушив уперед, і за кілька хвилин темрява проковтнула його.

Ігор стояв, вслухався, вдивлявся. Потім обернувся і швидким кроком пішов назад. Йшлося йому швидко і зручно, і дивовижно легко. На ногах були невагомі китайські кросівки.

«Цікаво, китайці вміють і кирзові чоботи такими легкими робити?» — подумалося йому.

Обабіч знову з’явилися будинки. Світло в їхніх вікнах, як і раніше, не світилося.

***

Колян вийшов до освітленого майданчика перед зеленими воротами Очаківського винзаводу. Нерішуче зупинився. Озирнувся.

Ворота з рипом відчинилися, Колян позадкував у темряву. З воріт з шумом виїхала старенька вантажівка, розвернулася, виїхала на дорогу, яку можна було роздивитися тільки при світлі фар, і стала віддалятися від Коляна.

Ворота зачинилися. Кілька хвилин було тихо, та потім слух настороженого Коляна знову різонув скрип воріт. Тільки цього разу він був коротший. Вийшов хлопець з важкою ношею на плечі. Ворота зачинилися, хлопець опустив дивний, вочевидь важкий мішок під ноги, і він заворушився, ніби в ньому лежало живе порося.

Колян придивився до хлопця, до його мішка.