Розділ «29»

— До обіду!

Залишивши Коляна в кімнаті, Ігор попросив маму не турбувати приятеля. Сказав, що в нього депресія. А сам пішов до Степана. Отримав респіратор і рукавиці для роботи. Навіть робочий комбінезон для Ігора знайшовся. На другому поверсі нового будинку лежали і дошки, і арматура, залишені будівельниками, і зайві батареї, що не знадобилися. Ігор разом зі Степаном зносили все вниз. Працювали, поки Олена не покликала їх обідати. Обідали в старому дерев’яному будинку, в тій самій кімнаті, де вони скромно відзначали оборудку. Допиваючи чай, Ігор занепокоївся про Коляна. Вибачився, що сьогодні більше нічим допомогти не зможе, і побіг додому.

Приятеля застав в тому ж кутку на матраці. Тільки зараз біля нього на підлозі чомусь лежав розкритий паспорт Ігора.

— А навіщо він тобі? — нервово запитав Ігор.

— Все в порядку, — Колян підніс долоню у заспокійливому жесті. — Не міг же я невідомій фірмі документи на своє прізвище замовляти. Замовив на твоє. А фотку свою вислав. Цифрову. Твоєї не мав, та й документи ж для мене…

— І що то за документи? — поцікавився Ігор.

— Паспорт зразка 1957 року, посвідчення для відрядження лейтенанта міліції, ще якісь довідки. Вони самі знають. Це міні-фірма при держархіві, в них не лише зразки всього є, а й чисті бланки. Аби гроші були.

— Скільки ж це коштуватиме?

— П’ятсот баксів за курсом. Я вже заплатив! — Колян показав Ігореві кредитну картку. — Я тобі її залишу, збережи. Може, повернуся через рік? — на обличчі Коляна заграла трохи божевільна усмішка.

— Коли отримаєш папери?

— Ти не повіриш! Сьогодні ввечері, кур’єром.

— Що ж, вітаю, — Ігор перевів погляд зі свого паспорта на ноутбук. — Тепер ти — це я. Я теж не зовсім я. Я тепер і я, і Іван Самохін.

— Цікаво живемо, — криво усміхнувся Колян.

— Цікава країна, цікавий час, цікаві ми, — Ігор також посміхнувся. — Тільки тобі доведеться ще тут пожити. День чи два…

— Чому? — посмішка збігла з обличчя Коляна.

— Я піду в Очаків, домовлюся, щоб тебе зустріли… Попрощатися з деким маю, — голос Ігора пролунав незвично твердо, і певно тому його слова не викликали в Коляна жодної реакції чи спротиву.

Дзвінок у двері пролунав за кілька хвилин після того, як за ворітьми зупинився моторолер.

Мати першою вийшла до порогу.

— Хто там? — запитала.

— Кур’єр, мені Ігора Возного треба.