Розділ «27»

— Ось ти перейдеш до них і доживеш… до природного закінчення свого життя. Ні з ким звідси не перетнешся, а якщо й перетнешся, то не дізнаєшся про це ніколи.

Колян знову кивнув.

— Говори далі, — промовив.

— А ти мене слухаєш? — засумнівався Ігор.

— Слухаю. Якщо це єдиний варіант, то я… піду, спущуся в той час. Що так потойбічний світ, що інак… Ні, я серйозно… Я слухаю, — він звів погляд на Ігора.

— Ти повіриш, — твердо промовив Ігор. — Я тобі дам фотографії, ти цих людей впізнаєш… Тебе зустрінуть, допоможуть… Збирайся!

— Куди? — перелякався Колян.

— За годину перша електричка на Київ. Там фотознімки великі надрукували, я ще не всі бачив. Подивишся на місто, на людей! На мене серед них, ти ж іще не віриш мені!

— Я вірю, — слабким, безвольним голосом прошелестів Колян. — Я починаю вірити… А якщо мене там вб’ють?

— В Очакові?!

— Ні, в Києві.

— Кілери так рано не встають. Назад з Києва повернемося на таксі. Я зараз зателефоную фотографу, він мені не відмовить. Я певен!

Довгі гудки лунали з мобільника Ігора хвилин п’ять. Декілька разів сам телефон давав відбій, і тоді Ігор знову набирав номер фотографа.

— Хто це? — нарешті пролунав сонний голос.

— Це Ігор, щодо виставки.

— А котра година?

— Вибачте, будь ласка, справді ще рано… Та в мене термінове прохання… Ви ж надрукували знімки?

— Крупний формат? Так. Сохнуть.

— А ви далеко живете від фотостудії?

— Ні, на сусідній вулиці.