Розділ «22»

— Не треба, — стиха попросив.

— Що не треба? — дивлячись в очі хлопцеві, запитав лікар швидкої допомоги.

— В лікарню не треба!

— Та я й не збирався! — лікар знизав плечима. Тепер Ігор зміг його роздивитися: той був маленький, худенький, з вусами під тонким носом. — Вільних ліжок у лікарні немає, рану я обробив. Якщо температура підніметься за сорок — викликайте! А поки що — перев’яжемо, і все!

— Як «все»? — в голосі мами Ігора пролунала погроза скандалу.

Ігор підняв руку, перевівши погляд на маму.

— Я не хочу в лікарню, — повторив.

— Давайте, я увечері навідаюся, перев’язку зроблю.

Огляну. Недорого…

Мати мовчала. На обличчя відбилася боротьба з сумнівами.

— Я заплачу, — погодився Ігор. Потім подивився на Степана, який стояв зліва.

Той кивнув із співчуттям. Лікар тим часом згортав на підлозі клейонку, з якої вже переклав у саквояж інструменти, протерши їх після використання спиртом.

— А це я ввечері заберу, — лікар обернувся до мами Ігора, кивнувши на емальовану ванночку, де лежало витягнуте з тіла Ігора лезо ножа. — Коли міліція ножик запротоколює!

— Може, не треба міліції? — попросив Ігор.

Лікар заперечливо похитав головою.

— Не просіть! — сказав він. — Це мій обов’язок. Все одно що клятва Гіппократа! При вогнепальних, колотих та інших ранах, які свідчать про насильство або злочин, необхідно інформувати міліцію! Навіть якщо це насильство домашнє або між родичами!

Лікар пішов. Мати витерла сльози.

— Хто ж це тебе? — схилилася над сином.

— Я не бачив, — промовив Ігор. Нахилив голову і подивився на тумбочку. Затремтів від несподіванки: міліцейської форми там не було.

— Де вона? — запитав матері.