Розділ «22»

Обмацав кишені галіфе. В одній лежала пачка рублів. Друга була порожня.

Враз пам’ять повернула Ігореві вкрадений отрутою Фіми Чагіна минулий вечір і ніч.

— Фіма, — прошепотів Ігор.

Жадібно вдихнув повітря і зробив непевний крок до найближчого будинку з підсвіченим лампою номером і назвою вулиці. Дійшов до хвіртки, відчинив, дивлячись на темні вікна будинку. Й одразу зробив крок назад, випустив клямку, і хвіртка сама зачинилася. Похитуючись і тримаючись рукою за правий бік, який болів тепер сильніше, ніж живіт, Ігор пошкандибав далі вулицею.

Дощ іще падав, та Ігор його вже не відчував, як не відчував, що весь одяг на ньому мокрий, так само, як обличчя і волосся.

Час до часу він відривав погляд від тротуару і роззирався. Незнайомі будинки і паркани змінилися знайомими, вже баченими. Ось і хвіртка на подвір’я Івана Самохіна. Ігора знову мучила спрага. Він підійшов під бокове віконечко будинку, підняв руку, що видалася раптом дивно важкою, ніби він тримав у ній двопудову гирю, і стукнув у вікно.

— Ох, що це з вами? — злякано зойкнув Іван, впускаючи мокрого, тремтячого від холоду і слабкості Ігора в коридор.

Ігор зробив кілька кроків і впав. Бризки води зросили голі ноги Іванка, що стояв у самих лише фіолетових трусах. У коридор визирнула Олександра Маринівна в довгій нічній сорочці. Підійшла ближче.

— Ой, Боженьку, — сплеснула руками. — Який синій!

Ігор повернув голову, поглянув вгору на людей, що стояли над ним.

— Отрута, — прошепотів він. — Мене отруїли… горілкою…

Іванова мати заметушилася.

— Знімай з нього все! Хутко! — наказала вона сину.

Швидко побігла на кухню, розпалила керогаз, поставила на нього казанок з водою. Дістала з тумбочки полотняний мішечок із зіллям, розв’язала, принюхалася. Потім кинула в казанок дві жменьки сухого зілля.

— Це ж треба такої біди, це ж треба, — примовляла вона, підганяючи поглядом воду, що закипала.

Іван тим часом роздягнув Ігора догола, перетягнув його з підлоги в кімнату зі старим диваном. Накрив диван простирадлом, перш ніж покласти туди Ігора, обтер його рушником. Коли Олександра Маринівна принесла казанок з відваром, Ігор вже лежав на дивані, накритий ковдрою до підборіддя, непритомний.

— Миску принеси, — наказала мати синові, поставила паруючий казанок на тумбочку біля дивана.

Іван приніс миску, потім збігав за лійкою, за допомогою якої вони переливали вино в пляшки.

— Холодний який, — стурбовано промовила Олександра Маринівна, приклавши долоню до чола Ігора. — Давай, просунь лійку йому між зубів.

Іван з сумнівом подивився на казанок.