Розділ «13»

Дама в ратиновому пальті продовжила свій шлях, а Ігор, дивлячись їй у спину, вдихнув повні груди повітря.

«Начальник міліції чи хто, цей Петро Миронович?» — подумав він і встав з лавки.

Знов пройшовся алеєю. Озирнувся. Рудої Вальки, як її називав Іван Самохін, досі не було. Гарний настрій, стан очікування свята, зустрічі почав потихеньку гаснути. З’явилася нервовість.

— Ще рази два пройдуся алеєю і назад, — вирішив він.

І, розвернувшись, повільно закрокував до базару. Алея раптом видалася йому надто багатолюдною.

Назустріч йшли два армійські офіцери, за ними — ще якісь люди. Офіцери, на ходу розмовляючи, віддали йому честь, він козирнув у відповідь. Козирнув так чітко, наче робив це кожен день багато разів. Сам собі здивувався.

— Ви ніби й не раді? — зупинилася перед ним жінка в хустці. Її очі були на диво знайомими.

Ігор зазирнув в ці очі і широко посміхнувся.

— Ви так замаскувалися! Не впізнав! Вибачте!

— А мені маскуватися легко, — розсміялася рибна торговка. — Волосся сховала під хустку і все — ніхто мене не знає, ніхто не бачить. А якщо не сховати, то у всіх на очах… Присядемо? — вона вказала на найближчу лавку, й одразу, поправляючи своє бежеве пальто, що доходило лише до колін, сіла сама.

— Я боявся, що ви вже не прийдете, — признався Ігор, закладаючи ногу за ногу.

— А ви сьогодні вже когось арештували? — пожартувала Валя.

Ігор заперечливо похитав головою.

— Не люблю арештовувати, — сказав він, підлаштовуючись під її жартівливу інтонацію. — От вас залюбки арештував би, але лише для себе особисто!

— Який сміливець! — вона усміхнулася знову. — Куди ж ви мене, заарештовану, подінете?

Ігор знизав плечима.

— Не у в’язницю, звичайно!

— І на тому дякую! Ви давно у нас в Очакові?

— Ні, я наїздами… у відрядженні…

— Тоді зрозуміло, чому ви такий сміливий! Ті, хто у відрядженні, завжди сміливі, тільки не у себе в місті! Це я знаю! Якби були очаківським, сто разів би подумали перш ніж до мене заговорити…