Розділ «Частина друга Душа»

Так і лишилася назавжди з восьмирічною освітою. Яніна не була надто вродливою, іноді, коли розглядала себе в дзеркалі, здавалася навіть потворною, але у свої сімнадцять виглядала принаймні дев’ятнадцятирічною і дитиною водночас, і це дивне поєднання, а також її вміння підсідати до богемних компаній, слухати, захоплено дивитися і часом вставляти слово неофіта, що хоче ввійти, приєднатися до парафіян храму мистецтва, зробили її незабаром своєю серед тієї ж богеми, а ще в численних товариствах львівських хлопчиків і дівчаток, котрі вважали себе «золотими». Допомогли й показані нею янголи, що несподівано для неї самої стали трактуватися як виклик тодішньому тоталітарному світові.

Яніна спершу ночувала у парках, коли холодало – у підвалах і на горищах, потім перекочувала до осель і майстерень самотніх художників і реставраторів, змінювала їх на дачі, де у відсутність батьків розважалися старшокласники і студенти. Вона пішла по руках, але ніколи цим не переймалася, жила з того, чим її годували, згодом іноді вдавалося продати картину і отримати доволі пристойні, як для неї, гроші. Яніна ніколи ні в кого нічого не просила, нікому не нав’язувалася, але й нікому не відмовляла. Часом їй купували сукню чи черевички, іноді щось із одягу дарували інші подружки її коханців. Коли мала свої гроші, купувала якусь одежину (один раз навіть шкіряну куртку) сама. Десь через чотири роки вона вперше сказала собі, що живе не так, як слід жити, і пішла до найближчого діючого монастиря. Там вона вистоювала години у церкві на колінах, ревно й щиро молилася, доки не звернула на неї увагу одна з черниць. Яніна припала їй до грудей, і ревно плачучи, розказала про своє грішне життя, про своє каяття, про бажання присвятити життя Богові. Так уперше вона стала послушницею. Але до постригу справа не дійшла, бо через кілька місяців благочестиве життя, довгі молитви, робота в монастирському саду, на городі й на кухні стали набридати, а потім і набридли зовсім. Десь через півроку вона тихенько зникла з монастиря. Надворі якраз була весна.

Цей фокус вона повторювала ще тричі. Щоразу, звісно, в інших монастирях. Дивним чином прихід її співпадав з осінню, а благочестивість і розкаяння розвіювалися навесні.

Багато хто в мистецьких колах вважав, що Яніна Росяниця – псевдонім. Насправді то було не так. Яніною її назвала мати, мабуть-таки щиро сподіваючись розжалобити жінку, котра так і не стала її свекрухою. Прізвище Росяниця дісталося їй від першого і єдиного офіційного чоловіка. То був молодий сором’язливий художник-оформлювач одного із львівських заводів. В ньому не було нічого видатного, та й сам він не відзначався вродою, худющий, незграбний, прищавий і вічно шморгаючий. Але саме його прізвище привабило Яніну, яка вирішила, що вкупі з іменем воно стане гарним поєднанням. Заради цього вона й спокусила хлопця (їй тоді йшов двадцять перший), і розіграла вагітність, і майже затягла в прямому значенні до загсу.

Шлюбне життя тривало два з половиною місяці. І хоч Андрій Росяниця мав власну кімнату у батьківській трикімнатній квартирі, Яніна не стала на неї претендувати. З неї вистачило й двомісячної занудної добропорядності, кількох уроків кохання, які вона дала своєму чоловікові, і першого ж запитання, вимовленого щиро трагічним тоном: «Де ти була цілу ніч?»

Вона тоді стояла на порозі їхньої квартири, пахло від неї вином і цукерками, очі її сумували й сміялися одночасно.

– Може, ми поговоримо без свідків? – сказала Яніна, киваючи на свекруху і свекра, котрі визирали з кімнати.

– Добре, – згодився її чоловік.

У їхній кімнаті вона розповіла, де була, з ким трахалася цієї ночі, вона сказала щиро, заради чого вийшла заміж.

– Але ж це підло!

Кволо усміхнулася на чоловіків вигук. Її світ не стикувався ні з цим вигуком, ні зі словом, яким він закінчувався.

– А що ти втратив? – спитала вона. – Гадаю – нічого. Судячи з усього, ти ще не встиг по-справжньому закохатися. А якщо встиг – покохаєш ліпшу і чистішу. Зате ти дечому навчився від мене. Одна тобі по рада – не зненавидь інших жінок після того, як я піду. Є набагато ліпші, справді є. Є й такі, що залюбки готуватимуть тобі борщ і смажитимуть котлети та прасуватимуть сорочки. Я швидше виняток з цього правила і з цього світу. Якщо вже казати відверто – я чистої води виродок. А може, й не чистої, а брудної, так точніше.

13

Яніна 5

Чоловіка, котрий дав прізвище, Яніна згадувала, може, разів п’ять за все своє життя.

«Цікаво, чи довго він не міг мене забути?» – подумала вона якось.

Це вже було у передмісті Лучеська, де вона купила собі половину невеличкого будиночка – дві кімнатки й кухоньку. Купила за гроші, виручені від картин, – вперше їй заплатили такі великі гроші українські канадці, котрі стали вільно приїздити в Україну наприкінці вісімдесятих.

Тоді ж Яніна раптом відчула, що пора десь осідати, що їй ось-ось буде сорок, що нею все менше й менше цікавляться чоловіки, а якщо й цікавляться, то не такі, як їй хотілося б. Уже тут, в маленькому будиночку (вибір міста визначила область її народження, а ще те, що тут, вона знала, живе чоловік, якого вона мусить порятувати), вона зробила відкриття, яке її потрясло. Втім, відкрить було кілька, вони спліталися у дивний клубок, наче в нього зібралися усі нитки її грішного безпутного життя. А відкриття були такі: перше – вона ні за чим не шкодує, ані за тим, що так і не здобула ніякої освіти, ані за тим, що не працювала жодного дня і жодної години на будь-якій роботі (монастирі й писання картин не в рахунок), друге – вона щиро закохувалася майже всі рази, коли по кілька місяців, а то й років жила з чоловіками (ті, хто просто за прихисток і харчі вимагали її тіло, не в рахунок), третє – вона щиро каялася і вірила, що може змінити своє життя й заховатися в монастирі від цього божевільного світу й іще божевільнішої себе самої (монастирів було чотири, у двох вона була послушницею по два рази).

– Це теж була гра, як і все моє життя, – заперечила Яніна собі самій.

– Ні! Ні! Ні!