Розділ «Частина друга Душа»

– Не бійся, люба.

Понг охоплює голову лапками. На його мордочку викочується сльоза, за нею друга.

Чоловік на березі стогне і розплющує очі. Він бачить, як до нього летить кулька, всередині якої острів із деревами, кущами, двома зайцями, одне з яких охопило голову лапками. Йому здається, що він чує заячий крик.

«Хіба зайці кричать?» – думає Сильвестр.

Він сідає. І відчуває, що чітко бачить усе довкола.

«Я живий?» – думає він.

І розуміє – так, живий. Експеримент, задум, спроба – самогубства, порятунку, реалізації задуманого сюжету – називайте як хочете – не вдалася. Чи не вдався. Чи не вдалися. Йому судилося жити. І раптом він помічає, як хвиля біля берега острова підхоплює човна, ось-ось заволодіє ним. Хтось наче хоче, щоб він, живий, назавжди лишився на цьому острові.

Він пробує встати, неймовірним зусиллям волі зводиться на ноги. Але човен уже відпливає від берега острова. Сильвестр знову падає на землю.

10

Яніна 2

Яніна покинула інший дім з таким самим наміром – ніколи не повертатися, – ледве закінчила вісім класів. То був дім її вітчима, чоловіка, котрий, без сумніву, любив її матір, але ненавидів прийомну дочку. Флюїди ненависті оточували її з самого дня народження. В один з її приїздів мати вилила їй душу, але після цього, здається, зненавиділа ще більше.

Так Яніна побачила себе – саме себе, а не матір, – в якої росте живіт, яка намагається приховати його від сусідок по гуртожитку. Вона бере «академку», відпустку на цілий навчальний рік, їде до рідного села, де її піддають остракізму батьки. Зрештою її, Янінина, матір знайшла вихід, який вражав і, можливо, визначив життєвий шлях і долю самої Яніни. Одного зимового ранку Тамара Світящук, як звали її матір, тихенько пішла з батьківського дому. З собою вона прихопила тільки невеличку валізку. Три місяці вона жила в приміських дизель-поїздах, пересідаючи з одного на інший. Ніколи не брала квитка, просто сідала і їхала. Часом її висаджували контролери, навіть намагалися штрафувати, але, поглянувши на живіт, що з кожним днем дедалі більше випирав з-під благенького пальтечка, найчастіше махали руками.

Тамара за цей час перекинулася, може, кількома десятками слів у дорозі, в більшості випадків при контактах з людьми вдаючи з себе глухоніму. З дому вона прихопила сотню рублів. На гроші, які витрачала вкрай економно, купувала собі щодень півлітра молока, по два-три пиріжки, булочки, чай, разів п’ятьшість яблука, в бабусь на пристанційних базарчиках – солоні огірки й капусту. Їздила вона і ночами, дрімала, прокидалася і знову засинала. Іноді вдавалося лишитися у вагоні поїзда, припнутого на якійсь кінцевій станції. Під ранок вона геть замерзала, хоч зима того року вдалася й не дуже суворою. Часом сходила і ночувала в залі чекання на вокзалах, вранці вмиваючись у туалеті. Так вона об’їздила півУкраїни. Як не дивно, вона лише раз перенесла застуду і перегрипувала на ногах, у напівгарячці, напівмаренні. Вона бажала якось позбутися небажаного плоду її драматичного безглуздого кохання або померти. Але вижила, вижила й та, що знаходилася в її утробі й досить часто нагадувала про себе поштовхами ніжок. Ці місяці заціпеніння і чекання подвійної смерті завершилися переймами у обшарпаному вагоні чергового дизельпоїзда і висадкою на станції в маленькому галицькому містечку. Там вона відмовилася назвати, хто вона й звідки, й на п’ятий день втекла з пологового будинку. Вона поїхала в те місто, де жили батьки її коханого і він сам. Лишила згорток із запискою «Її звати Яніна» біля воріт великого ошатного будинку. Та коли до того будинку була викликана міліція і коли Тамара зрозуміла, що маленьку Яніну заберуть невідомо куди, вона, мов розлючена тигриця, вискочила із своєї засідки за найближчими деревами.

Мати кричала, її мати, і безмовно кричала через багато років по тому сама Яніна:

– То моя дитина!

То була її дитина. Дитина, з якою вона потім демонстративно ходила на лекції і навіть екзамени. Якою вона тепер кидала виклик усьому світові.

Іноді Яніна пізніше намагалася уявити, як вона сприймала цей світ дитям. І тоді поставало – чи то в уяві, чи пам’яті – безліч облич, котрі схилялися над нею, заглядали їй в очі, щось казали (утю-тю, яка гарненька, бідненька, нещасненька), іноді намагалися торкнутися її носика чи щічок. Можливо, ці люди поступово і трансформувалися в янголів?

11

Яніна 3

– Я не поїду, не вийду з цієї хати, доки ти не скажеш, чому так ненавидів мене, – твердо вимовила Яніна.