Розділ «Частина друга Душа»

– Напиши мені про нього, про зустріч.

Її погляд був прохальним. Вперше був таким погляд, звернутий до нелюбої доньки.

9

– Здається, він перестав нас розуміти, – сказала Пінга.

– Це може свідчити… Може свідчити… – Понг задумався.

– Який ти став смішний, – сказала Пінга. – Ти так наморщився, наче по твоєму носі повзуть му рашки.

– Мурашки? При чому тут мурашки? – Понг розсердився. – Я б скинув мурашок. У моїй голові повзають думки. Навіть не повзають, а бігають, шалено бігають. Гасають. І я їх таки спіймаю.

Пінга ледве не пирхнула, але стрималася. Не треба його зараз дратувати. Може, й справді він щось надумає важливе? І він таки надумав.

– Це може свідчити, – сказав Понг, – може свідчити і може означати, що він почав видужувати.

– Видужувати?

– Авжеж. Поміркуй сама, хіба здорові люди розуміють нас, зайців?

– Ти маєш рацію, – Пінга подивилася на Понга з пошаною. – Хоча це й сумно, дуже сумно. Виходить, тільки хворі люди чи ті, що при смерті, здатні розуміти нас?

У відповідь Понг розродився довгою тирадою про особливості заячого і людського мислення. Однак і він був неабияк збентежений. Феноменальне відкриття – а що як їхнє мислення, відчуття, переживання, спогади існують тільки в уяві цього чоловіка? – вразило його. Виходило, що тих їхніх думок, почуттів, міркувань, навіть філософських висновків не існувало в природі? Тобто вони існували, але в голові цього дивного чоловіка, котрий забаг невідомо чому вкоротити собі життя на цьому крихітному острівці посеред глухого лісового озера.

Понг раптом побачив, як острів, озеро, прибережні кущі й дерева огортає легкий туман, а за туманом виростає плівка. Ось уже весь цей видимий простір увібгався у прозору, начеб скляну кульку, ні, швидше це кулька з дуже тонкої гуми, така собі повітряна кулька, яка здійнялася в повітря, над землею, а всередині її і острів з його мешканцями, і частка озера, і частка лісу. Вони колишуться, тремтять, наче марево, але, знає Понг, вони настільки реальні, наскільки реальний він сам – такий, який існує в уяві чоловіка, хвороба якого поволі, але невпинно відступає. Понг із жахом, що охоплює все його єство, розуміє – ось-ось кулька почне стискатися, щоб, зменшившись, розчинитися в голові чоловіка.

«А може, вона полетить кудись далеко-далеко?» – з надією думає він.

Тоді існує сподівання, що Понг і Пінга також з усіма їхніми теперішніми думками і відчуттями залишаться у тій кульці, щоб десь приземлитися, ожити знову такими, як є зараз, і вже зажити своїм окремим, невигаданим, не намареним життям.

– Про що ти думаєш, любий? – обриває його міркування Пінга.

– Про нас з тобою, – відказує Понг.

Його заяче серце шалено стугонить. Так стукати змушує стискання кульки над островом. А ще страх – жорсткий, шалений, неймовірно великий страх, що волохатими лапами починає його душити.

– Що це, Понг? – чує він тихий зойк зайчихи. – Що це? Чому мені так лячно?