Розділ «Частина друга Душа»

Вітчим стояв перед нею – високий, дужий, він міг би її спокійно підняти однією рукою. Але він був явно збентежений. Він дивився на Яніну так, наче вперше її бачив. Або ж намагався збагнути зміст, ба більше – саме її запитання.

– Ти можеш мене вбити, – сказала Яніна. – Але дай відповідь. Ти ж любив, я бачила, як ти любив маму. Вона мене спочатку ненавиділа, а потім полюбила. Але з’явився ти, і моє життя на довгих вісім років перетворилося у муки. Чому, чуєш, чому?

– Мені нема чого тобі сказати, – відповів вітчим після довгої паузи.

Десь за вікном ґелґотали гуси і гавкав собака. Чувся віддалений цюкіт сокири. Село жило своїм звичним життям.

«Життя триває, і йому нема чого мені сказати», – подумала Яніна.

Вона повернулася і вийшла.

– Ти була й лишилася вилупком, – сказав навздогін вітчим.

Яніна хотіла спинитися, але раптом відчула, що їй також нема чого сказати. «Хоча, хоча є», – подумала вона вже надворі.

Як не дивно, вітчим вийшов її проводжати. Стояв – старий вже чоловік – і дивився їй вслід. Яніна перетнула подвір’я – таке знайоме і чуже водночас, – і озирнулася вже біля хвіртки.

Стояла і чекала, що він підійде. Він підійшов.

– Якщо ти мене ненавидів, то чому мою сестру назвав Ніною? – спитала вона.

Вітчим поглянув їй у вічі. У його погляді бринів нелюдський сум. Безпросвітна туга. Пливли величезні чорні хмари.

– Я хотів назвати її Яніною, – сказав тихо і стомлено. – Але двоє однакових імен у сім’ї не могло бути. Тому й вийшла Ніна. Майже твоє ім’я.

– Ти хотів назвати сестру Яніною? – Яніна таки справді невимовно здивувалася.

– Так, – його втома ще побільшала. – Це її ім’я стерло б твоє. Невже не розумієш? Ти б перестала існувати. Принаймні для мене. Була б тільки моя Яніна. Тільки моя.

Яніна відчула, що от-от уб’є цього чоловіка. Тому швидко вийшла за ворота.

12

Яніна 4

Хоч вона сповна випила чашу зневаги вітчима і відродженої нелюбові рідної матері, Яніна зціплювала зуби й терпіла, тільки часом огризалася, коли ставало зовсім нестерпно. Отримувала штурхани, іноді так, що летіла мало не через усе подвір’я, ковтала матюки і рахувала дні до закінчення восьмого класу. Мусила витерпіти. На той час вона вже почала малювати своїх янголів олівцями, а десь у сьомому класі мати таки купила їй (під впливом вчительки малювання) фарби. Від тієї ж вчительки дізналася про училище прикладного і декоративного мистецтва у Львові.

Вона знала, що не повернеться зі Львова. Але й навчання їй швидко набридло, і на другому курсі вона його покинула. Душа її противилася будь-якому примусу, навіть у творчості. І нічого, окрім своїх ангелів, що стали ніби частиною її самої, Яніна не вміла й не хотіла писати. Янголи й квіти, квіти й янголи – вона навіки зациклилася на них, їх мовби сам по собі виводив пензель.